Інтрига зустрічі з паном Романом зав’язалася ще минулої осені. Колега, військовий журналіст Тарас Грень, тоді підказав номер телефону неординарного чоловіка — колишнього професійного розвідника. За завданням Головного розвідуправління Червоної армії в 1943–му він проник у сумновідомий концтабір Бухенвальд, тобто добровільно став в’язнем №13151. На території табору функціонував виробничий комплекс, де під посиленою охороною есесівців виготовляли найпотужнішу гітлерівську «зброю помсти» — реактивні V–2. Цим надсекретним об’єктом цікавилися провідні військові розвідки світу, проте стежку туди вдалося «протоптати» лише поодиноким шукачам мілітарних таємниць. Скільком саме, воєнна історія не каже, хоча серед них точно був Роман Кубіцький.
Колега–журналіст попередив: про своє розвідницьке минуле полковник у відставці представникам мас–медіа не розповідає. Як з’ясувалося згодом, щодо своєї «закритості» він має пояснення. «Свого часу, — каже, — я дав підписку про пожиттєве нерозголошення військових таємниць. І хоча вже немає держави, перед якою присягав, та залишається «запобіжник» офіцерської честі, тому говорити про це публічно не буду». Згодом змінив непоступливість на милість: «Якщо «Україну молоду» цікавлять маловідомі і невідомі епізоди повстання в Бухенвальді, можемо зустрітися через півроку, напередодні 11 квітня».

За іронією долі, минулорічного 18 травня, саме в Міжнародний день музеїв, із краєзнавчої експозиції Івано–Франківська зникла бронзова статуетка–підсвічник «Грифон» вагою 400 грамів. Куплений у 1961 році за п’ять карбованців, підсвічник часів князя Осмомисла вважався цінним історичним експонатом, оскільки подібні до галицького експонати зберігаються лише в трьох музеях світу — Лондоні, Парижі та Мюнхені. За оцінками експертів минувшини, вартість викраденого «Грифона» сягала понад один мільйон гривень.

Незважаючи на успіхи офіційної медицини, у сучасних українців не слабне цікавість до лікарських рослин та народних цілителів. Поклоніння перед ними інколи призводить до цілковитого ігнорування наукової фітотерапії, а це вкрай небезпечний симптом. Пригадую розмову з Федором Івановичем Мамчуром у січні 1996–го, незадовго до його смерті. Знаний івано–франківський професор–уролог, хірург і не менш відомий в Україні учений–фітотерапевт, автор циклу книг і довідників про лікування травами застерігав від сліпої віри в різношерстих знахарів, серед яких трапляються і віртуози, і шарлатани. Винахідник «Уролесану» прогнозував найліпші перспективи фітотерапії у співпраці наукової і народної медицин. Традиції, закладені Федором Івановичем, нині продовжує група прикарпатських учених, серед яких — молодий доктор фармацевтичних наук, завідувач кафедри фармації Івано–Франківського національного медичного університету, один із найавторитетніших знавців лікувальної флори Карпат Андрій Грицик.

Місяць тому колишній стерновий парламенту Арсеній Яценюк здійснив тривале політичне турне західноукраїнськими землями, засіваючи їх зернами «Фронту змін». Душевним епізодом програми його перебування на Львівщині стали відвідини увечері 22 лютого затишного дитячого будинку сімейного типу в селищі Дубляни, де, як повідомили ЗМІ, екс–спікер зварив із дітлахами куліш і зіграв для них на фортепіано. Зустріч завершилася зворушливо і по–домашньому тепло, зважаючи й на котел, подарований поважним гостем для обігріву дитбудинку.
Власне, будь–яка допомога знедоленим дітям, передусім непоказна, без медійного галасу — богоугодна справа, хоча благодійні «сирітські» акції вітчизняного політикуму зазвичай навіюють сумніви щодо їхньої щирості. Можна скільки завгодно думати–гадати, чому Арсеній Петрович через день після Дублян, перебуваючи 24 лютого з «фронтовою» місією на Прикарпатті, хоч на кілька хвилин не навідався у розташоване під Івано–Франківськом село Ямниця, куди навіть ходить тролейбус №4. Певне, він забув, а челядники не нагадали, що рік тому ще в статусі голови ВРУ він офіційно взяв під опіку двох неповнолітніх зведених братів — Василя Мельника та Богдана Дмитрика, котрі після смерті матері живуть у старій хаті з 85–річною сліпою бабусею.

У невеличкій, площею з 12 квадратних метрів кімнаті, яка, за словами пана Юрія, добре слугує за кухню, їдальню, спальню, кабінет і майстерню (він так і сказав: «п’ять в одному») — температура повітря навряд чи перевищувала +10 за Цельсієм. Господар вибачився за некомфортний для березня клімат у помешканні. Мовляв, якби зранку розклав вогонь, то дим із архаїчної пічки, що займає мало не півкімнати, не вивітрився б до мого приїзду. Самому ж постояльцю спартанська обстановка старої, довоєнної забудови хати, наданої односельцем у тимчасове користування, ніби й на руку. «Прохолода, — стверджує він, — активізує розумову діяльність на відміну від тепла, яке навіює дрімоту». А дрімати пану Юрію ніколи. Упродовж кількох останніх років він завзято переконує державних мужів у перевагах детандерних теплоносіїв — альтернативи сучасній, фінансово затратній та екологічно шкідливій енергетиці. Мужі не чують.

Карпати люблять і щороку відвідують сотні тисяч мандрівників. Проте у горах, як і на узбіччях автотрас, останнім часом побільшало поминальних хрестів. Концентруються вони, в основному, на схилах Чорногірського масиву — найпопулярнішого маршруту з «топовими» українськими вершинами. І хоча Говерлі (2061м), Бребенескулу (2032 м), Піп–Івану (2022м) дуже далеко не тільки до гімалайських велетнів, а й до європейського Монблану, безпечнішими вони від того не стають. У наших Карпатах майже щороку гинуть люди, а десятки туристів виживають лише завдяки рятувальникам.
Що треба знати, аби не стати черговою жертвою гір, і як поводитися в критичних ситуаціях, допоможе з’ясувати підкорювач Карпат із понад сорокарічним досвідом, заступник начальника управління туризму Івано–Франківської облдержадміністрації Григорій Мельник. Ще в середньому шкільному віці наш співрозмовник виконав норматив і отримав значок «Турист СРСР». Відтоді він обходив майже всі Карпати, у складі альпіністських груп підкорив чимало вершин Кавказу й Середньої Азії.

Добротна українська мова, почута з вуст щирого африканця чи добре засмаглого індійця, в обласному центрі Прикарпаття стає звичним явищем. На відміну від затятих адептів «общєпонятного», котрі оселилися тут у повоєнні роки і за понад півстоліття не спромоглися заговорити мовою корінних жителів, іноземні студенти, передусім в Івано–Франківському національному медичному університеті, залюбки вивчають українську.

Село, що розкинулося в мальовничій низині Середньої Наддніпрянщини, якраз напівдорозі від Черкас до Канева, чудове у будь–яку пору року. І заможне за будь–якої влади — комерційний і кар’єрний хист мошнівців, як запевняють їхні сусіди, мало чим поступається нащадкам Авраама. Власне, одна з версій пов’язує назву села зі словом «мошна» — торбиною чи великим гаманцем для зберігання грошей. «Підприємництво у нас має давні і славні традиції, — підтверджує сільський голова Антон Чорновіл. — Передусім завдяки магдебурзькому праву, яке наш населений пункт отримав у 1592 році одночасно з Чигирином (на території сучасної Черкащини цим привілеєм раніше заволодів лише Корсунь. — Авт). Новий статус надав ширші можливості самоврядування, посприяв значно більшим надходженням у місцеву казну від ярмарків та розвитку ремесел, заохочуваних розквітом торгівлі».
Окрім того, Мошнам із кінця ХVІ століття і до приходу більшовиків казково щастило на прихильність князів та графів. Без їхнього вельможного покровительства колесо мошнівської історії вочевидь могло покотитися менш сприятливою колією.

Ще не так давно проблеми українського колабораціонізму були об’єктом дослідження винятково фахових істориків. Ідеологічне збудження дивізія «Галичина», батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» до пори до часу викликали лише в «червоних», поки за цю тему не вхопилися політтехнологи, що обслуговували донецьких авторитетів. Так з їхньої подачі з’явилися мапа розчленованої України і біг–борди з зображенням Віктора Ющенка з фашистською свастикою. Відтоді факти ситуативної співпраці українських військових формувань із вермахтом вітчизняні політики проросійської орієнтації обслинюють, як бичок солому.
Колаборантами зазвичай називають громадян, які з якихось мотивів співпрацювали з ворогами своєї держави. В радянській історіографії їх ще позначають тавром «зрадники». Проте, навіть послуговуючись цією термінологією, недоречно підозрювати у державній зраді тих галичан, котрі у смертельному протистоянні двох світових мон­стрів зробили ставку на німців, більш, як тоді здавалося, лояльних до державницьких настроїв українців. Чомусь упереджені знавці минувшини забувають, що галичани тривалий час були підданими Австро–Угорщини і Польщі, а за передвоєнні рік і дев’ять місяців, коли їх приєднали до СРСР, «совєти» так зневажливо повелися з новонавернутими громадянами, що «червоні» визволителі їм уже видавалися страшнішими від «коричневих» окупантів. Зрештою, за узгодженою серед російських істориків оцінкою, найчисленнішою спільнотою серед національних збройних формувань, що воювали на стороні гітлерівської Німеччини, була саме російська — понад 300 тисяч осіб, хоча під окупацією перебувала лиш незначна частина території Російської Федерації і набагато менше часу, ніж Україна.
Проте нас передусім цікавлять сторінки власної історії. Про перед­умови створення дивізії «Галичина» і сучасні спекуляції довкола цієї теми розмовляємо з молодим івано–франківським ученим, кандидатом історичних наук, донедавна директором Наукового центру дослідження українського національно–визвольного руху Прикарпатського національного університету, а нині докторантом Іваном Монолатієм.

В її полотнах, вишитих яскравими кольорами, немає суму. Вони ніби відсвічують радістю й оптимізмом. Хоча самій майстрині доля змалку мережила майбутнє журливими тонами. «Невесела історія мого життя,— каже пані Євдокія,— бо не бачила ні дитинства, ні світу Божого: мала три рочки, коли маму засудили на чверть століття сталінських таборів і від мене відцурався батько».
Після цих жорстоких подій її підстеріг черговий стрес — нерухомість. Але Євдокія чіпко хапалася за життя. Щоправда, одного разу нерви не витримали, коли ровесники готувалися святкувати випускний вечір. Тоді чуйний директор школи і їй приніс шкільну форму разом з атестатом зрілості. Однак від того ще важче стало на душі, бо розуміла: всі веселитимуться, а вона ні за партою не сиділа, ні школи не бачила, хоча самотужки здобула добру освіту. «Мене охопив такий відчай, — пригадує, — що вирішила: якщо пройду від хати до криниці і не впаду (я вже могла від ліжка до столу пересуватися навшпиньки), то нічого з собою не зроблю, а якщо впаду, то доповзу і втоплюся. Ноги не витримали випробування. Добре, що біля криниці мене вчасно побачив хрещений батько, який мешкав по–сусідству. Він підбадьорливо мовив: «Одягайся святково: що сама йтимеш трохи, що я тебе нестиму, а на випускний потрапимо». Відтоді я ще більше почала цінувати життя».