Про те що пільги доцільніше давати громадянам у натуральному вигляді, тобто грошима, йдеться вже давно. Адже часто виникають патові ситуації з компенсацією їх із бюджету. Наприклад, упродовж минулого та нинішнього років лучани вже тричі відчули на собі наслідки непродуманої формули повернення коштів перевізникам за проїзд пільгових категорій населення. Бо вже тричі працівники тролейбусного управління змушені були страйкувати через багатомісячні заборгованості із зарплатні. Останній страйк тривав цілий місяць, лише цього тижня тролейбуси та комунальні «бусики» вийшли на свої маршрути. Люди вкотре повірили владі, що заборгованість поступово погашатимуть.

Такого, щоб звільненого з–під варти міліція затримала одразу після виходу із зали суду, в Луцьку ще не було. Більше того: правоохоронці застосували спецзасоби проти людей, які приїхали з Ратнівського району підтримати керівника свого сільськогосподарського підприємства, якого підозрюють у фінансових махінаціях.

Моя маленька донька, слухаючи колись казку про «Попелюшку», весь час допитувалася: а хто така мачуха? Це погана тьотя, пояснювала я, яка ображає нещасну сирітку. «А чому дівчинка не живе зі своєю мамою?» — дивувалася донька. І їй доводилося пояснювати, що мами часом помирають. Днями я повернулася з важкого відрядження із села, де мачуха задушила 10–річну доньку свого цивільного чоловіка. Коли розповідала подробиці цієї жахливої трагедії своїм домашнім, моя донька, яка вже подорослішала, вигукнула: «Злі мачухи бувають тільки в казках!» Якби ж то...

Інформація про те, що Апеляційний суд Волинської області з 18 травня припинив свою роботу, виявилася дещо перебільшеною. Як повідомила радник голови суду Оксана Підгайна, справи у суді слухаються і установа працює у звичному режимі.

Про дикунський вчинок горе–матері волинська міліція повідомила на початку травня. Тіло хлопчика знайшли дітлахи поблизу села Баківці в Луцькому районі. Діти подумали, що хтось викинув чи загубив замотану ляльку, однак «лялька» виявилася цілком доношеною дитинкою, але вже без ознак життя.

...У 1998 році під час популярного Міжнародного фестивалю «Поліське літо з фольклором» група артистів з Таїланду поклала квіти до одного зі старовинних пам’ятників, що збереглися на цвинтарі кафедрального Свято–Троїцького собору у Луцьку. Ім’я голови луцького міського суду Івана Десницького, вибите на надгробку, мало що скаже сучасному пересічному мешканцеві древнього Лучеська. Дивовижно, але таїландці , їдучи до Луцька, знали, що це за могила і чиї останки там знайшли свій останній прихисток. Вони вшановували батька їхньої принцеси На Пітсалунок.

...Одну з лекцій професор кафедри новітньої історії Волинського національного університету ім. Лесі Українки Микола Кучерепа почав словами: «У Московському університеті імені Степана Бандери...» Аудиторія на якусь мить заклякла. Викладач же пояснював далі: якщо в Москві є університет Патріса Лумумби, то чому не може бути імені Бандери? Хто такий Патріс Лумумба? Лідер конголезьких революціонерів, який воював із бельгійським пануванням. І використовував такі ж методи боротьби, як УПА та Бандера. На прапорі українських націоналістів, до речі, теж було написано: «Свобода людині! Свобода народам!». Загинув Лумумба трагічно, і ставлення до цієї особи далеко не однозначне. Хтось вважає його національним героєм, а багато хто — терористом, який утягнув країну в революцію та війну. Однак це не завадило Москві назвати його іменем університет. А ми ж росіянам ближчі сусіди, ніж Республіка Конго...»

Звичайно, це був жарт. На практиці реалізувати задум професора Кучерепи неможливо. Зате можливо інше. Польська громадська організація із сумнівною репутацією у себе на батьківщині — «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві» — у парі з українською посестрою, що іменує себе «правозахисним громадським рухом «Русскоязычная Украина», в Українському домі провели виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН–УПА», а тепер возять цю «експозицію» по областях, хоча авторитетні українські історики назвали її не інакше як історичною містифікацією. Комусь знову захотілося кинути сірника у тліюче полум’я важкого спільного минулого України та Польщі. Не терпиться розхитати заледве наведені містки порозуміння між двома берегами Бугу.

Минулої п’ятниці Аня з мамою, татом та старшим братиком повернулася зі столиці у свої рідні Голоби. І якби не міцні татові руки, невідомо як дотягнули б усі подарунки: червоний велосипед від самої Анастасії Заворотнюк, величезний розкішний букет квітів та ще кілька київських тортів на додачу. Добре, що не було ще комп’ютера, обіцяного Нестором Шуфричем. Три дні, проведені у столиці, для всієї їхньої родини стали суцільною казкою. Вийшов на балкон готельного номера — і майдан Незалежності, як на долоні. То репетиції, то дизайнери сукні приносять на примірку, то зачіску з макіяжем роблять. Справжнісінькі зіркові будні! Маленька Аня серед знаменитостей почувалася ніби комфортно. От коли вмикалися камери й треба було щось розповідати, дівчинка соромилася, і слова з неї було не витягнути. Хоча телевізійники різних каналів не раз приїздили в ковельське селище знімати сюжети про маленьку рятівницю з Волині, яка стала «Героєм–рятувальником» року, а нещодавно отримала ще одну почесну нагороду — «Гордість України–2010» у номінації «Сусід року». Саме на вручення останньої Ганнусю 13—15 квітня запросили з родиною до Києва.

Сьомого квітня в селі Дерно Ківерцівського району Волині сталася біда, наслідки якої годі було уявити — на дітей під час уроку фізкультури впала 19–метрова водонапірна башта. Лише завдяки щасливому збігу обставин ніхто зі школярів не загинув, але п’ятьох дітлахів із різними травмами доправили до районної та обласної лікарень. Їхньому життю нічого не загрожує. Найбільше постраждали двоє малих: дівчинка, крім численних забоїв, отримала травму щелепи та струс мозку, а хлопчикові травмувало спину. Малеча перебуває в шоковому стані.

Саме словосполучення «розумово відсталий» уже звучить як вирок. Особливо для батьків, чиїм дітям медицина виставляє цей діагноз. Віднедавна наше суспільство ніби й стало трохи толерантнішим у ставленні до тих, хто відстає від своїх ровесників за показниками розвитку: тепер їх називають дітьми, які потребують корекції розумового розвитку. Зникли з ужитку й допоміжні школи, де навчалися такі учні, — їх перейменовано у спецшколи. Та, за великим рахунком, суттєвих змін у ставленні до цієї специфічної категорії дітлахів не відбулося. Вони як носили на собі тавро неповноцінності, так і продовжують носити...