У приймальні секретаря Київради завжди людно: сюди приходять поважні й сивочолі чиновники, досвідчені апаратники. А зустрічає їх зовсім молодий керівник — Олесь Довгий, новообраний 26-річний заступник київського мера Леоніда Черновецького. Олесь Станіславович приємно посміхається, жартує і запевняє, що в його кабінеті, у якому раніше працював Олександр Омельченко, привидів немає: мовляв, усе змінили, «підмарафетили» — і тепер це вже інше приміщення з новими меблями й новим мешканцем: на стіні нова картина, на шафі — фото Олеся з молодшою сестрою Оксаною. Про те, що працює в цьому кабінеті молода людина, свідчить i потужна стереосистема з плазмовим телевізором — Олесь, очевидно, полюбляє слухати музику. Однак говорили ми з секретарем Київради про інше: про його інтелігентну родину, плани щодо покращення життя киян, роботу з Леонідом Черновецьким.

Секретар Київради, друг Андрія Ющенка Олесь Довгий в інтерв’ю «Україні молодій» розповів, що обговорював із сином Президента нещодавній скандал із побиттям бориспільського міжрайонного прокурора Олександра Кузовкіна. До цього інциденту, за даними деяких ЗМІ, начебто був причетний Андрій Ющенко.

У столиці сьогодні очікується «велосипедна» навала — із 8-ї до 9-ї ранку в центрі Києва вiдбудеться соціальна акція «На велосипеді на роботу». Колона з близько 1000 учасників-велосипедистів проїде від Арки дружби народів через площу Льва Толстого до Михайлівської площі, рух на цей час у центральній частині міста перекриють. Так любителі двоколісних «друзів» хочуть привернути увагу до проблем великих міст України, «розвантажити» столицю від заторів і довести людям, що швидше й корисніше для здоров’я рухатися на велосипедах.

Про «житлові» проблеми дитячого журналу «Соняшник» «УМ» неодноразово писала: мало нещастя видання для малечі оселитися у ласому центрі столиці на вулиці Воровського. Відтак охочих на приміщення, яке займає незаможний журнал, — хоч греблю гати. Надто вже зазіхають на квадратні метри, які «Соняшник» орендує вже 8 років поспіль, сусіди — приватна фірма.

Колишнє українське село Павлокома у Польщі, за 40 км від Перемишля, нарешті дочекалося історичної справедливості, щирої молитви й сотень паломників. Про це місце, вмите кров'ю 366 мирних мешканців-українців, убитих у 1945 році польськими вояками, знатимуть віднині більше по обидва боки кордону. Днями тут за участю Президента України Віктора Ющенка та Президента Польщі Леха Качинського відкрили меморіал, запалили свічки, прочитали молитву представники різних конфесій. А раніше ж на місці масового поховання українців був смітник, мешканці Павлокоми не дозволяли навіть ставити хрести та й українців-паломників не жалували...
Десятки років ніхто не знав про страшну різню у Павлокомі. Часи змінилися. Сотні людей різного громадянства, свідки тих страшних подій, родичі загиблих приїхали до Павлокоми вшанувати пам'ять полеглих, вкрили пагорби жовто-блакитними прапорами й згадали ті страшні часи. Для того, аби простити, але не забути...

Майже рік тому, у квітні, Президенти Віктор Ющенко та Александр Кваснєвський у варшавській Національній опері урочисто відкрили Рік України в Польщі. Кваснєвський тоді, до речі, зауважив, що попередній Рік Польщі в Україні почався після знаменного для поляків приєднання до Європейського Союзу, рік України — після перемоги демократичних сил на чесних виборах Президента. Цьогоріч офіційних урочистостей із приводу закриття Року України в Польщі за участю Віктора Ющенка не заплановано. Український Рік у сусідній державі закриватимуть натомість міністр культури Ігор Ліховий та міністр у справах сім'ї та молоді Юрій Павленко.

Ігор Юхновський був радянським солдатом, але комуністом не став. Він називає Другу світову дурною війною, але і йому довелося у ній брати участь. Ігор Рафаїлович був на фронті мінером. Він згадує, що, потрапивши до війська, ще навіть не вмів стріляти й злякався першого бою. Нині ж Ігор Юхновський — голова Всеукраїнського об'єднання ветеранів. «Ми є символом примирення старшого покоління», — каже він і сподівається, що вже найближчим часом бійців УПА офіційно визнають борцями за Україну.

Відомий радянський розвідник майор Вихор, він же капітан Голос, рятівник Кракова, живе на столичному Печерську разом із дружиною. І у свої 92 роки Євген Степанович Березняк бадьоро виглядає, має світлий розум, феноменальну пам'ять та прекрасне почуття гумору. От тільки очі вже гірше бачать... Євген Степанович уже не дивиться телевізор, не читає газет. Але найближчим часом планує видати нову редакцію своєї книги «Пароль «Dum spiro...». У цьому колишньому розвіднику допомагає вірний друг, дружина Катерина Кузьмівна — вона читає Євгену Степановичу макети й вносить правки.
Розвідник Березняк і справді феноменальна постать — його ім'я назавжди ввійшло в історію Другої світової війни. Має він і власну зірку на Алеї слави Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил СРСР. Його ім'я — у списку Міжнародного видання для бібліотек Європи «Солдати ХХ століття». Серед мільйонів подвигів за час Світової війни до книги відібрали лише 200. Серед видатних фронтовиків — і наш земляк. Розвідувальна група Євгена Березняка «Голос» врятувала від знищення древнє місто Краків: гітлерівці замінували Ягеллонський університет, де працював Коперник, резиденцію польських королів Вавель, Маріацький костел, театр Словацького... Якби не подвиг радянських розвідників, людство назавжди втратило б ці перлини. Доля ж самого Євгена Степановича — парадоксальна, нереальна й неправдоподібна, дійсно схожа на сценарій пригодницького фільму. Але аж ніяк не романтична, а доволі важка. Довелося побувати Євгену Березняку і в лапах гестапо, дихати в обличчя смерті, пити горiлку з відомими людьми епохи й приховувати державні таємниці від найближчих людей. Про все це легендарний майор Вихор розповів «Україні молодій».

Світлана Плачкова не любить згадувати той важкий «чорнобильський» період. Можливо, тому що їй довелося як атомнику за фахом особисто докласти чимало зусиль і здоров'я до ліквідації наслідків аварії. Світлана Плачкова працювала безпосередньо у Чорнобилі, втратила там колег. А от посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС так і не отримала. Не пішла по нього свідомо. Так само не має Світлана Григорівна й «чорнобильських» фотографій. «Не знаю, може, там хтось і фотографувався. Мені ніколи це не спадало на думку», — знизує плечами пані Світлана. Єдине, що збереглося, — це перепустка у Чорнобильську зону — за такими працювали в епіцентрі лиха енергетики. Фото молодої Світлани Плачкової і великий червоний напис: «Всюду». Це означало, що матері 5-річного Григорія у забрудненій Чорнобильській зоні можна було пересуватися вільно... Цікаво, що Світлана Плачкова разом із чоловіком, нинi мiнiстром палива та енергетики Iваном Плачковим, колись думала над аваріями на атомній станції — у студентські роки подружжя писало дипломні роботи, де в одному з пунктів iшлося про можливі аварії й методи їх подолання. Довелося пізніше, на лихо, практикувати. Світлана Плачкова чимало зробила: у 90-х активно працювала у комітеті Верховної Ради над «чорнобильським» законодавством — задля цього отримала юридичну освіту. Працювала у ядерному, паливно-енергетичному комітетах. А зараз завідує секретаріатом Комітету Верховної Ради з питань європейської інтеграції.
Спогадами про ті складні й тривожні часи пані Світлана Григорiвна все ж поділилася — з кореспондентом «України молодої».

Космос — хоч і дорога галузь науки, але дуже перспективна. Для України вона є і, сподіваємося, буде й надалі візитною карткою у світі. Для песимістів, які вважають, що після розвалу СРСР розвалилася й українська наукова космічна база, скажемо — наші фахівці ще здатні здивувати світ здобутками, розробками й заявити про себе. Для оптимістично налаштованих зазначимо: роботи в цій галузі, звісно, дуже багато. Є в чому наводити лад, є що відроджувати й активно фінансувати. Але наші науковці вже сьогодні задніх не пасуть, про що свідчать результати роботи. «Серед здобутків — це й статистика пусків різних ракетоносіїв, — розповідає Олег Федоров, начальник управління космічних програм і наукових досліджень Національного космічного агентства. — Усього за минулий рік у світі здійснено 55 пусків. П'ять із них зробили ракетоносії українського виробництва «Зеніт — 3SL» та «Дніпро». Основне їх призначення — виведення на орбіту супутників зв'язку. Цього року ми теж сподіваємося на не меншу кількість пусків, бо українські ракети-носії себе добре зарекомендували на ринку. І ми вийшли на стабільний графік запусків».