Якщо проаналізувати афішу сучасного українського театру на предмет представлення там нової зарубіжної драми, то одним із лідерів цього рейтингу буде французький письменник і драматург Ерік–Еммануїл Шмітт. У «Сузір’ї» йдуть вистави за його творами «Оскар — Богу» та «Приховане кохання», в Новому драматичному театрі на Пе­черсь­ку — «Розпусник», у Національному театрі імені Заньковецької — «Загадкові варіації»... Спектакль за Шміттом був і в репертуарі Театру імені Франка: психологічний детектив «Маленькі подружні злочини» для Олексія Богдановича та Ірини Дорошенко поставив Кшиштоф Зануссі. Але цієї спроби осягнути магію драматургії багаторазового володаря Премії Мольєра «франківцям» виявилося замало. Після вирішення питання з авторськими правами — на це, до речі, пішло кілька років — та напружених репетиційних буднів театр представив на суд глядачів нову виставу за п’єсою Е.–Е. Шмітта «Фредерік або Бульвар злочинів».

Круглий стіл, ініційований Міждержавним фондом гуманітарної співпраці країн–учасників СНД, зібрав у Театрі імені Лесі Українки делегатів семи пострадянських держав. Під час їхніх виступів на полишало відчуття того, що, незважаючи на окрему, вже майже двадцятирічну історію кожної країни, у нас є і завжди буде багато спільного. Хоча б те, що стосується проблем театральної справи — так точно.

Задумуючи чергову виставу, кожен театр намагається закласти в неї обов’язкову родзинку, яка гарантовано притягуватиме глядача і вирізнятиме її серед інших театральних пропозицій. Молодий театр у цьому питанні вирішив скористатися послугами постановника з Угорщини. Бо подивитися на іншу режисерську школу — це завжди цікаво, спектаклів «в імпортному виконанні» у нас одиниці. Режисер Белла Меро з Уягорщини до Києва прибув через Херсон, там він поставив п’ять вистав і ось тепер дебютував у столиці. Преамбулою до цієї події була участь художнього керівника Молодого театру Станіслава Мойсеєва у проекті «Центральноєвропейське театральне коло» та його постановка спектаклю «Одруження» в угорському Театрі ім. Йокая. Слідом за Мойсеєвим Белла Меро також вирішив вивести на театральну сцену свого земляка, обравши для дебюту в Молодому театрі п’єсу Іштвана Еркеня «Сім’я Тотів».

Шукати в театральних афішах вистави, присвячені Великій Вітчизняній війні, сьогодні справа марна. Пам’ять про події тих далеких часів — цьогоріч минає 70 років від початку війни — тепер зберігається хіба що в музеях. Тож першою реакцією на запрошення «Сузір’я» переглянути прем’єру «Ти пам’ятаєш, Альошо...» було щире здивування: невже театрові сьогодні важлива ця тема? Але режисер–постановник спектаклю Ігор Славінський вважає: війна — це не лише статистика втрат і перемог, а й привід поговорити про майбутнє.

Уперше Конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря відбувся у 1994 році. Відтоді з періодичністю раз на два роки ця подія збирала до Києва молодих продовжувачів справи Лифаря, які у своїй професії прагнули наблизитися до його висот. З 2006–го конкурс не проводився: оргкомітет загруз у різних фінансово–організаційних проблемах, а ще пішов із життя один із фундаторів конкурсу, мистецтвознавець, дійсний член (академік) Європейської академії театрального мистецтва і хореографії Юрій Станішевський. Тайм–аут у чотири роки Конкурсу імені Сержа Лифаря пішов на користь. Форум не лише повторив долю птаха Фенікса, відродившись із забуття, а й постав перед мистецькою громадою в оновленому вигляді.

«До такого проекту можна готуватися все життя, але, не знайшовши підтримки, так його і не реалізувати», — представлення своєї нової роботи, вистави «Тарас: слава» режисер Сергій Проскурня розпочав саме в такій компліментарній тональності. Проскурню можна зрозуміти: без підтримки міської влади Черкас його задумка про сценічне життя поеми–тетралогії Богдана Стельмаха «Тарас» так і залишилася б красивою мрією режисера, оскільки держава на неї не відгукнулася жодною копійкою (до речі, у неї, держави, ще є час «виправитися» — фінальна крапка у цьому проекті буде поставлена у 2014 році). Тож, приєднуючись до подяки меру Сергію Одаричу, цю подяку варто адресувати й тим меценатам, які підтримали виставу фінансово. Не розраховуючи на жодні, навіть іміджеві дивіденди. Як справедливо зауважив Сергій Олегович, ситуація в країні зараз така, що меценати висловили бажання залишитися невідомими... Щоправда, сам Одарич на дивіденди стратегічного характеру таки сподівається. Мовляв, усі знають, що Прага — місто Кафки, Аусбург — місто Бертольда Брехта, Зальцбург — Моцарта, а визначальною для Черкас у цьому контексті має стати постать Тараса Шевченка.

Ідею мистецького реверансу Кларі Цеткін, кинуту «Українським домом», підтримали 46 художніх галерей. Саме дякуючи солідному наповненню їхніх фондів, вдалося вибудувати цікаву, а подеколи й відверто провокаційну експозицію проекту Art Expo Ukraine, яка працюватиме в «Українському домі» до 17 березня. Провокаційну складову імпрези становить виставка «Любов, комсомол і весна», присвячена 100–річчю Міжнародного жіночого дня Восьме березня.

Цього разу в афішу «Фестивалю іспанського кіно», який в Україні проходитиме всьоме і розпочнеться 4 березня, організатори вписали п’ять фільмів. Окрім киян, цю добірку зможуть оцінити кіномани Донецька, Дніпропетровська, Львова, Одеси та Харкова. Традиційне завдання представити кращі зразки сучасного іспанського кінематографа організатори ускладнили бажанням примусити замислитися над питаннями, яких люди в повсякденному житті намагаються уникати.

Учора в український прокат вийшла фінальна частина трилогії «Кохання–зітхання». Цього разу тілесне перевтілення родини Голубєвих, добре відомої нашим глядачам, відбувалося за схемою: мама (Лія Ахеджакова) — донька (Крістіна Орбакайте), батько (Володимир Меньшов) — син (Гоша Куценко). Мистецьким об’єктом, за яким протягом фільму ганялася ця компанія, цього разу стала скринька з яйцями Фаберже, в яку, як з’ясувалося у фіналі, Петро Ілліч Чайковський заховав партитуру свого «Чижика–пижика».

Як переконують реалії сучасного театрального процесу, український драматург і український театр сьогодні — наче дві окремі субстанції, що мандрують різними системами координат. Вистави за п’єсами нинішніх послідовників Шекспіра в репертуарах наших театрів майже не з’являються. І поки молоді драматурги стукають у двері театрів, розуміння та надія на затребуваність почали вимальовуватися зовсім з іншого боку.