Блокнот із різномовними записами про концтабір Бухенвальд харків’янин Еміль Альперін береже упродовж 64 років. На пожовклих сторінках — враження шістнадцяти його побратимів, в’язнів–підпільників. Це учасники інтернаціонального визвольного комітету: троє іспанців, двоє голландців, двоє французів, двоє громадян СРСР, німець, австрієць, бельгієць, поляк, словенець та британський військовополонений. «Треба було бачити стадо обірваних людей, у яких залишилися лише шкіра й кості. Ці люди жадібно кидалися на візок із лушпайками брукви, ніби голодні вовки. Треба було бачити щодня сотні трупів, які вивозили до крематорію», — писав один із побратимів, бельгієць Теодор Гайнц.

Інтрига зустрічі з паном Романом зав’язалася ще минулої осені. Колега, військовий журналіст Тарас Грень, тоді підказав номер телефону неординарного чоловіка — колишнього професійного розвідника. За завданням Головного розвідуправління Червоної армії в 1943–му він проник у сумновідомий концтабір Бухенвальд, тобто добровільно став в’язнем №13151. На території табору функціонував виробничий комплекс, де під посиленою охороною есесівців виготовляли найпотужнішу гітлерівську «зброю помсти» — реактивні V–2. Цим надсекретним об’єктом цікавилися провідні військові розвідки світу, проте стежку туди вдалося «протоптати» лише поодиноким шукачам мілітарних таємниць. Скільком саме, воєнна історія не каже, хоча серед них точно був Роман Кубіцький.
Колега–журналіст попередив: про своє розвідницьке минуле полковник у відставці представникам мас–медіа не розповідає. Як з’ясувалося згодом, щодо своєї «закритості» він має пояснення. «Свого часу, — каже, — я дав підписку про пожиттєве нерозголошення військових таємниць. І хоча вже немає держави, перед якою присягав, та залишається «запобіжник» офіцерської честі, тому говорити про це публічно не буду». Згодом змінив непоступливість на милість: «Якщо «Україну молоду» цікавлять маловідомі і невідомі епізоди повстання в Бухенвальді, можемо зустрітися через півроку, напередодні 11 квітня».

Московський патріархат в офіційних документах перестав називати київських православних винятково «розкольниками» і заговорив про можливий діалог рік тому. Стало зрозуміло, що «хресними ходами» проти НАТО, передвиборчою агітацією з амвону та книжками й фільмами про «трієдіний народ» не вдасться переорієнтувати на Москву київські «православні маси», які століттями мріяли про торжество справедливості: повернення столиці Русі статусу незалежного духовного центру. Святкування 1020–ліття Хрещення Русі влітку минулого року за участю Вселенського патріарха, здавалося, наблизило таке торжество. Утім не всі цьому раділи. Врешті ті, кого лякав рух за автокефалію, вирішили його очолити. І переконати громадськість, що Московський патріарх надасть Українській церкві документ про незалежність, тільки–но православні в Україні об’єднаються.

Червоне завоювання України почалося із затвердження більшовиками відповідних нормативних актів. Тривалий час вони були засекречені: мало виглядати, що українці добровільно, охоче і швиденько ставали «радянськими». Утім зведення Червоної Армії, не приховуючи, повідомляли: війська Радянської Росії взяли Миколаїв, Херсон, Київ... Нині оприлюднено архівні документи про направлені в Україну китайські й монгольські полки, узбецькі й калмицькі дивізії. Тим часом «українські» губернські чи районні військові комісаріати «народжувалися» в Росії. Скажімо, чернігівський комісаріат було створено в місті Орел, і лише після завоювання України він переїхав до Чернігова. Ленін писав, що Антонову–Овсієнку слід підписуватися просто Овсієнком, підлаштовуючись під «українське питання». Ілліч радив призначати на вищі щаблі влади в УСРР росіян з українськими прізвищами. Бо Україна чинила комунізації шалений спротив як російській окупації.
Про спротив селянства у 1917—32 роках Київське товариство «Меморіал» нині готує виставку «Народна війна» для Музею совєцької окупації. Упродовж кількох місяців голова товариства Роман Круцик за власний кошт об’їхав майже всі обласні центри України і в архівах скопіював близько 100 тисяч документів, що розкривають замаскований механізм окупації та підтверджують боротьбу українського селянства з загарбниками й колаборантами.

«Козаки показували дивовижні штуки: співали, стріляли та грали на кобзах», — свідчив польський історик XVI століття Папроцький. Звичайно ж, не кожен козак був музикою, не кожен музика — вправним воїном, але з козацьких літописів відомо, що на Запорозькій Сiчi кобзарів приймали на військову службу до складу полкової музики, за що ті одержували платню. 27 вересня 1652 року Богдан Хмельницький видає універсал щодо створення кобзарського цеху. Очевидно, в усі часи сила кобзарського слова несла небезпеку владі. Так, у Коденськiй книзі (збірнику судових рішень над гайдамаками з 1769 по 1772) збереглися смертні вироки трьом козацьким співцям: «за те, що козакам на бандурі грали». Мода на кобзу та бандуру побутувала серед вояків різних українських військових визвольних формацій початку ХХ століття: кобзарі–аматори були в лавах Синьожупанників, Чорних запорожців, Гетьмансько–сердюцького полку, повстанців отамана Дубчака та інших.

«Моє завдання — передати пам’ять про те, що ми пережили», — каже 90–річна Ольга Онищенко. Для цього пише статті й вірші — «Вузлики на пам’ять». Її численну родину — дітей, онуків і правнуків — я вперше побачила кілька років тому на Михайлівській площі в день вшанування загиблих від Голодомору. Згодом, гостюючи в Ольги Панасівни, ще раз, на світлині помилувалася її харизматичною родиною: понад двадцять осіб, убраних у вишиванки. На наступній сторінці сімейного альбому — фото чоловіка в капелюсі. Виявилося, що це чоловік Ольги Панасівни, районний провідник ОУН Петро Онищенко. Про діяльність його однодумців розповідає сьогодні виставка у Фастівському краєзнавчому музеї. Цікаво, чому народжена в СРСР наддніпрянська молодь, якій щодня «промивали мізки» ненавистю до самостійності, стала боротися за Українську самостійну соборну державу?

Іван Мазепа народився 370 років тому — 20 березня 1639–го. І аж в останній, 70–й, рік свого життя навіки отримав «титул самостійника». Він став символом спротиву проти закабалення України й очолив перелік імен, якими у транскрипції кремлівських геббельсів і досі нарікають усіх, хто має імунітет до імперської слини: «мазєповєц», «пєтлюровєц», «бандєровєц». Москва добре знає Мазепу. Та чи знаємо його ми? Адже факти, що раніше замовчувалися чи перекручувалися, сьогодні часом так само спотворюються, малюючи Мазепу винятково героїчною, «іконоподібною» особою. Про вивчення життєпису й творчої спадщини яскравого гетьмана та про пам’ять про нього — наша розмова з деканом факультету гуманітарних наук Національного університету «Києво–Могилянська академія», відомим дослідником козацької доби, доктором історичних наук, професором Віталієм Щербаком.

Чи можливо уявити Українську Центральну Раду без Михайла Грушевського? Це ж він випрацював своєрідний ескіз для модерної Української держави з демократичним правлінням, з духовно–історичним корінням у Київській Русі. Державна символіка, яку й сьогодні має незалежна Україна, право народу на Помісну православну церкву, найкраща в тогочасній Європі модель співжиття різних національностей, освіта рідною мовою — ось стовпи ідеальної держави, які ставив Михайло Грушевський для майбутнього, для нас. Про харизматичну постать першого президента в день заснування Центральної Ради розповідає директор київського Музею Михайла Грушевського Світлана Панькова.

«УМ» продовжує публікувати матеріали київського «Меморіалу» для Громадської люстрації

Сьогодні дивною може здатися дискусія про те, який сьогодні місяць або число, проте багато українців із задоволенням сідають за стіл, аби відзначити «старий Новий Рік», а дехто, що гріха таїти, і Різдво Христове двічі святкує: католицьке і православне, за старим стилем і за новим... Стилі оці, два календарі — юліанський і григоріанський, цілими століттями «билися» за територію України, причому григоріанський прийшов як «календар–загарбник», а юліанський старий стиль затято оборонявся, і на більшості теренів країни окопався так міцно, що більша її частина прийняла загальносвітове літочислення аж на початку ХХ століття. У 1918 році останні два тижні лютого «випали» і після 15 лютого одразу настало... 1 березня. Церква ж так і не сприйняла нововведення, тому всі українські православні і греко–католики святкують Різдво пізніше від католиків і протестантів.