Учора в Амстердамі, а в суботу — в Лондоні відбулися чергові акції в рамках проекту «Україна пам’ятає — світ визнає». Коли верстався номер «УМ», інформації про те, в яких умовах відбувалося виконання «Панахиди за померлими з голоду» Євгенія Станковича і Дмитра Павличка в Нідерландах, ще не було. Але лондонська історія виглядає дуже прикро — у престижному, хорошому, акустичному залі «Кадіган Холл» сиділо не більше сотні осіб. Можна, звичайно, пишатися, як це роблять представники нашого посольства, що серед них було двоє членів британського парламенту, які на свята залишилися в Лондоні, та посли Грузії, Литви й Еквадору, і що ця сотня глядачів захоплено аплодувала, якби це робили триста. Але, на мій погляд, є сенс суворо поговорити на високому рівні в Києві і пояснити Міністерству закордонних справ, що це — не чергова акція для галочки чи чиясь забаганка, а серйозний і, що важливо, дуже дорогий інструмент впливу на світову громадськість, який надалі дуже прислужиться і дипломатам, і політикам, і не лише їм.

Сьогодні в ізраїльському місті Бат–Ям закінчує роботу І Міжнародна бієнале архітектури, яка тривала з 13 по 26 квітня і коштувала муніципалітету 13 мільйони шекелів. Втім мер Бат–Яма Шломі Лохяні ці гроші, вважай, вклав у благоустрій міста — тільки не через районні організації з озеленення, а з художнім підходом — три в одному: мистецтво, краса і практичне покращення умов життя в місті. Аліса Сабанова, піарниця з агентства «Арад Тікшорет», каже, що кілька років тому по вулицях невеликого міста–супутника Тель–Авіва, або як ще його називають «спальний район Тель–Авіва», бігали миші і щурі, краєвид тут був цілком собі депресивний, і популярністю населений пункт не користувався. Новий мер, що прийшов 4 роки тому, спочатку вичистив місто від сміття, заклав клумби і парки, і два роки тому ціни на житло в Бат–Ямі поповзли вгору.

У крихітному залі для прес–конференцій українського посольства в Ізраїлі чотирьом телекамерам ніде було розвернутися. І це при тому, що паломництва журналістів на прес–конференцію українського міністра і трьох докторів історичних наук, які приїхали розповісти Ізраїлю про український Голодомор 1932—33 років, не спостерігалося: дві камери з чотирьох — українські, та шість журналістів із російськомовної преси. Ізабелла Слуцька раніше жила в Харкові, вона першою робила на українському телебаченні тематичну єврейську програму, в 1992 році з делегацією української інтелігенції прилітала в Тель–Авів, тепер пише в дві найбільші російськомовні газети — «Вести» і «Новости недели» та на інтернет–сайт. Вона дивиться буклет, киває головою і запитує нас, потім — членів делегації: чому ж ви називаєте це геноцидом українців, якщо під час голодомору гинули й люди інших національностей? Доктор історичних наук Юрій Шаповал говорить логічно і без емоційного надриву: по–перше, тому що всі дискримінаційні урядові директиви, декрети були спрямовані винятково проти українців, по–друге, тому що представникам інших народів так чи інакше допомагали через міжнародні чи етнічні товариства й організації, українцям — ні. Журналіст каналу RTVI криво усміхається, оператор Алекс Шабатаєв, єврей із Дагестану, нахиляється і шепоче: жах, я ніколи про це не чув, що у вас там коїлося!

Сьогодні ввечері в ізраїльському місті Бат–Ям, в амфітеатрі на 1300 місць пролунає український реквієм — «Панахида за померлими з голоду» композитора Євгена Станковича на вірші Дмитра Павличка. Завтра в залі «Генрі Краун» театру «Ієрушалаім» буде другий виступ. З Ізраїлю починається великий ідеологічно–культурний проект «Україна пам’ятає — світ визнає», присвячений вшануванню пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років. З цим твором для двох солістів, мішаного хору, читця та симфонічного оркестру українські музиканти об’їдуть 15 країн світу, виступлять у найпрестижніших концертних залах.

Що таке старлетка і «онлайно», звідки пішла назва «камера–обскура», чим відрізняється дзидайгекі від аніме, а контражур від контрапункта — ці слова, що крутяться на багатьох язиках, тепер мають пояснення нормальною мовою. Тобто українською. Видавництво Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, як завжди, «скаженим» накладом в одну тисячу примірників видало «Український словник–довідник екранних медіа». Він містить лексикон кіно, телебачення, відео та інтернету: близько 2000 термінів і ключових понять із галузей історії, поетики, науково–природничих засад, технологій, творчих професій, менеджменту і соціальних функцій.

Якщо до якоїсь події і можна застосувати вислів «зібрався весь Київ», то це будуть вернісажі в PinchukArtCentre. На відкриття виставки Oneness («Єднання») найвідомішої концептуальної художниці сучасної Японії Маріко Морі прийшли політики і чиновники (Петро Порошенко з дружиною, Віра Іванівна Ульянченко з чоловіком і донькою, Олексій Костусєв, Євген Марчук, Віталій Кличко, Тетяна Корнякова, Олександр Биструшкін з дружиною), художники і галеристи (Шубіна&Чічкан, Олександр Ройтбурд, Павло Гудімов, Тамара Лі, Тетяна Франчук, Олексій Титаренко, Поярков&Пінчук), бізнесмени, тусовщики, телеведучі, дизайнери. За півтора року роботи PinchukArtCentre заслужив довіру столичної богеми, адже всім відомо: Віктор Михайлович Пінчук вибирає найкраще (найдорожче) на ринку контемпорарі–арт. Зате українці мають змогу вивчити імена, які до цього були паролями і явками у вузькому колі артовської тусовки.

Робоча назва першої прозової книжки Ільченка (не рахуючи дитячих) поки звучить як «Місто з химерами», втім до здачі у видавництво є ще майже місяць часу і не виключено, що в книгарнях роман з’явиться під іншим іменем. Художній том буде доповненням до розкішного, фахово прокоментованого альбому «Владислав Городецький. Виклик будівничого», який видавництво «Грані–Т» планує видати до львівського Форуму видавців. Подібну «формулу» шеф–редактор видавництва Діана Клочко вже випробувала на виданнях про Іоанна Георга Пінзеля — до дорогого, подарункового альбому з роботами Пінзеля додавались два культурологічні детективи Євгенії Кононенко і Володимира Єшкілєва про скульптора та комплект листівок із його роботами: тяглість міфів і культурологічне поле навколо класика. Що ж «накопав» про автора Будинку з химерами, Будинку актора, Миколаївського костьолу, Національного художнього музею України та інших споруд киянин, любитель і знавець Києва Олесь Ільченко, «УМ» розпитала в самого літератора.

На Благовіщення в галереї «Совіарт» їли хліб і рибу, пили вино, піднімали тости за іменинника. Анатолій Федірко, член Спілки художників України, галерист і скандаліст, до свого ювілейного дня народження, як справжній «класік», влаштував ретроспективну виставку власних робіт. Оскільки ж ті попередні виставки всі всуціль були акції, де предметні, «матеріальні» експонати мали не надто важливе значення, то на ретро­спективній виставці їх без проблем замінили на фотографії, відео, ксерокси і принти. Зрештою, Анатолій Федірко завжди прагнув виорати ниву концептуального мистецтва на українських теренах.

В Україні довго бідкалися, що немає достатньої кількості масової літератури — видавництва готові поповнювати номенклатуру своїх списків, та де взяти тексти? Аж поки книжкові менеджери не зрозуміли, що грошовий стимул — то найкращий рушій процесу і запустили одразу кілька літературних конкурсів, на які потяглися як аматори з літературною сверблячкою, так і «професійні» письменники, яким гроші ніколи не бувають зайвими. Таким же шляхом пішли і в дитячій літературі — видавництво «Грані–Т» спільно з Першим Національним каналом заснували Всеукраїнський конкурс на кращі прозові твори для дітей «Золотий лелека». Знайшлися автори, є видавці й сім лауреатів І конкурсу, отже невдовзі будуть книжки–переможці? Як сказала на прес–конференції з нагоди старту ІІ конкурсу «Золотий лелека» шеф–редактор видавництва «Грані–Т» Діана Клочко, на сьогоднішній день невідомо, скільки рукописів–лауреатів перетворяться на книжки. Бо деякі письменники не згодні підписувати угоду на умовах видавництва.

Через кілька днів після закінчення UFW львівський дизайнерський і сімейний дует Маша і Руслан Костельні у своєму місті показали колекцію одягу сезону осінь–зима–2008—2009 «Медовий Львів». Модельєри витримали колекцію у стилістиці 50–х р.р. — цільнокроєні рукави, капелюшки–«менінгітки», спідниці–сонцекльош, агресивно під­креслена шкіряними паска­ми талія. В інтер’єрах ста­ровинного палацу По­тоцьких — архітектурної перлини Львова — колекція з присмаком ретро виглядала дуже гармонійно.