Послужний список кіноактора Юрія Мажуги може посперечатися... із послужним списком театрального актора Юрія Мажуги. У кінематографі й у театрі він — близько шістдесяти років, увесь цей час його любили і кликали до своїх фільмів та вистав режисери, але народний артист СРСР Юрій Мажуга називає себе, у першу чергу, актором театральним «Я не вважаю себе кіноактором — усе життя присвятив театру. Хоча зіграв у кіно понад 30 ролей... стиль роботи в кіно — зйомки «по шматочках» — мені не дуже приємний...» — зізнається Мажуга.

Минулої суботи ходила на концерт «Машини часу». Вже багато років я намагаюся не пропускати візити Макаревича до Києва. За студентських часів відмовляла собі у найнеобхіднішому, викроюючи гроші не лише на квиток, а й на букет артистам. І, мліючи від задоволення, вручала свою «флору» комусь із музикантів. (До речі, квіти передарувала чи не всім «машиністам» різних складів, у тому числі одіозному скандалісту Петру Подгородецькому).

На прем’єру вистави «На дні» Театру на Подолі я йшла, добре пам’ятаючи про всі стереотипи, пов’язані з Максимом Горьким — вони надійно записані на підкірку головного мозку кожного радянського школяра тодішня система освіти. Перебираючи в пам’яті революційну патетику письменника, на якій так наголошували вчителі російської літератури, намагалася вгадати, чим же керувався режисер Віталій Малахов, обираючи цей твір для постановки? (Горьким український театр, до речі, цікавиться украй рідко). Після перегляду вистави стало зрозуміло, що відповідь на це питання лежала на поверхні: режисер шанував письменника, який писав про Людину, співчував їй, переймався її душевним комфортом. Я навіть підозрюю, що іншого Горького Малахов і не знав: власне, і серед радянських школярів траплялися винятки, які, перш ніж повірити викладачеві, аналізували те, що він говорив...

«Ріо» — це нова мультиплікаційна розповідь від студії Blue Sky, яка в історію світової анімації вписала такi хіти, як «Льодовиковий період», «Хортон» та інші. Цього разу — знята у форматі 3D. Як зізнався продюсер, режисер і художник–мультиплікатор Карлос Салдана, над цим фільмом він працював майже десять років. А світова прем’єра, яка відбулася в Ріо–де–Жанейро, допомогла Карлосу здійснити його велику мрію — побувати в одному з найколоритніших міст планети. Власне, ця пристрасть автора до Ріо — о, як би його зрозумів наш Остап Бендер! — присутня чи не в кожному кадрі мультика.

Ідею концерту підказав позаминулорічний ювілейний тур гурту, який відзначав своє 40–річчя. Чотири десятки концертів пройшли при аншлагах, а якщо є попит, розсудили «машиністи», має бути й пропозиція. До того ж, випустивши за час свого творчого «ралі» аж 30 платівок, «Машина» змушена була наступати на горло власній пісні, складаючи програму концерту. Втиснути до неї всі хіти групи було нереально — настільки їх багато. До того ж тоді програму значною мірою складали фанати гурту, голосуючи за ту чи іншу композицію на сайті «Машини часу».

На початку року до України навідався канадський бандурист японського походження Сакума Сюіці. Колоритний самурай з вусами так зворушливо притискав до себе наш народний інструмент, розповідаючи, що, хоч і працює простим електриком, бандурою захоплюється давно і без неї свого життя уже не уявляє. Слухаючи цього щирого шанувальника бандури, мене не полишали думки про те, що й українка з бандурою скоро виглядатиме так само екзотично, як цей «козарлюга». Інструмент, який раніше був візиткою країни на найпрестижніших міжнародних акціях, сьогодні наче перебуває десь у підпіллі. Держава про престиж народної музики не дбає, а почути його можуть лише дійсно дуже наполегливі люди, які не пошкодують часу на пошук диска із записами бандуристів і сили «видлубати» його з багатомільйонного мотлоху попси.

У народної артистки України Тетяни Маломуж пошана до бандури — на генетичному рівні. Закохавшись у цей інструмент ще в дитинстві, у 2004 році вона створила «бойовий загін» на підтримку іміджу бандури. Спочатку основним напрямом творчої діяльності тріо бандуристок (Тетяна Маломуж, Катерина Коврик, Ольга Черній) були записи для Фонду Українського радіо. Але згодом артистки почали працювати і над іншими проектами, записувати диски, концертувати. За цей час колектив брав участь у міжнародних конкурсах  і фестивалях в  Україні, Росії, Польщі, Франції та інших країнах.

Поки наші урядові та футбольні бонзи будують і приводять до ладу дороги, аеропорти, стадіони й інші важливі об’єкти майбутнього Чемпіонату Європи з футболу, Театр оперети до Євро–2012 уже підготувався. Останню прем’єру театру — романтичний мюзикл «Welcome to Ukraine, або Подорож у кохання», витриману у презентаційному стилі, так і хочеться назвати інтерактивним сувеніром для іноземців. Його, на жаль, не можна забрати з собою додому. Водночас цей сувенір не припадатиме пилом у когось удома, а враження не мають строку давності. Художній керівник Оперети Богдан Струтинський, представляючи проект, намагався оминати цей момент — мовляв, новою виставою, у першу чергу, прагнули відкрити Україну для українців, та ми будемо дуже раді, коли зайдуть до нас іноземці... Та хто ж йому після перегляду «Welcome to Ukraine, або Подорож у кохання» повірить?..

Сьомий конкурс ім. Сержа Лифаря, який проходив минулого тижня у Донецьку, завершився і назвав своїх переможців. Глядачі, що побували на виступах конкурсантів, представників 16 країн, отримали естетичне задоволення; місто, яке після багаторічної паузи відродило ці престижні змагання, — додаткові бали до свого іміджу; лауреати — дипломи і рекордні як для українського мистецького простору призові, а вітчизняне балетне мистецтво — об’єктивну картинку того, настільки солідно воно сьогодні виглядає в міжнародному масштабі.

Актриса Людмила Гурченко прожила яскраве життя, фінал якого, незважаючи на солідний вік актриси, виглядає несправедливим і абсурдним. Два місяці тому Людмила Марківна лікувала ішемічну хворобу серця та стенокардію, а ледь вийшовши від лікаря, пошкодила стегно і знову опинилася на лікарняному ліжку. Операція була складною, але Гурченко не здавалася і, незважаючи на прогнози лікарів, які обіцяли їй одужання за кілька місяців, планувала стати на ноги значно швидше. «Знаю, є «доброзичливці», які посміхаються: нарешті Гурченко оступилася. Але я ще дещо планую зробити в цьому житті», — оптимізм не полишав актрису, яка минулого року відсвяткувала 75–річчя, навіть у найскладніші моменти її життя. Але цього разу, на жаль, планам Людмили Марківни не судилося здійснитися. Лікарі «швидкої», що приїхали на виклик, після півгодинної реанімації безсило розвели руками: «Серцевий напад...»

П’ятдесят років тому у Відні на ІХ Конгресі Міжнародного інституту театру був заснований День театру. Вiдтодi 27 березня для всіх, причетних до цього мистецтва, стало святом–підсумком. Бо, приймаючи вітання і піднімаючи келих iз колегами, служитель Мельпомени мимоволі замислиться, наскільки вдалим для нього був творчий рік. Для київського театру цей процес ось уже дев’ятнадцять років проходить досить централізовано — на врученні премії «Київська пектораль». Аналіз прожитого року вимірюється не лише кількістю прем’єр та іменами переможців у чотирнадцяти номінаціях, а й... неоднозначним шушуканням у залі під час урочистої церемонії. Тріумфатори, притискаючи до грудей заповітну статуетку, задоволено полишають сцену, ті, хто залишився поза списком достойників, жваво аплодують переможцям і, утримуючи на обличчі щиру посмішку, подумки аналізують причину свого непотрапляння у списки найкращих із кращих.