Так між нами повелося, що про Шевченка згадуємо здебільшого в березні і в травневі дні його перепоховання. Міністерство культури і туризму України вирішило не уподібнювати генія до заяложеного святкування дня жінки, тому ініціювало проект «Шевченківські читання», приурочений до 200–річчя з дня народження Тараса Григоровича. Задум звертатися чи не щодня до насущного слова Шевченка і через це піднімати авторитет національної культури зародився в голови Українського фонду культури Бориса Олійника. Його підтримали міністр культури і туризму України Юрій Богуцький, голова Всеукраїнського товариства української мови «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка Павло Мовчан, народний художник України Володимир Чепелик, письменник Іван Драч, шевченкознавець Сергій Гальченко.

«УМ» вирішила з’ясувати, мешканцям яких міст (або районів) пощастило заселити екологічно найчистішу та найсприятливішу для оздоровлення територію нашої країни. Озброївшись спеціальними картами, екологічними паспортами регіонів та висновками експертів, журналісти знайшли тільки вісім по–справжньому «екологічних» клаптиків землі. Натомість у категоріях «забруднена», «дуже забруднена» і «надзвичайно забруднена» відзначилася майже половина України.

Судячи з усього, скульптура була міцна. Принаймні очевидці стверджують, що під натиском потужної техніки вона довго не здавалася. Тому й спромоглися знести тільки верхню частину — власне скульптуру Тараса Шевченка на повен зріст, а осиротілий п’єдестал так і залишився стояти на місці. Цікаво, що у справі замішані не таємничі вандали, а... Самарська райдержадміністрація міста, за рішенням якої і знесли скульптуру. У відділі охорони пам’яток Дніпропетровського обласного центру охорони історико–культурних цінностей стверджують, що пам’ятник був виготовлений з гіпсу, тож із часом став виглядати жалюгідно. Проте неважко пересвідчитися, що скульптура була виготовлена з бетону, тому так вперто й трималася. Та й як вона, гіпсова, могла б простояти протягом півстоліття?

Два роки тому в «Музеї однієї вулиці» вже була подібна виставка. Директор музею Дмитро Шльонський думав, що на цьому поставить крапку. Але пропозиції придбати нову посмертну маску відомої особистості надходили і надалі. Тому не дивно, що за цей час Дмитро Васильович поповнив свою колекцію ще на 40 екземплярів–оригіналів і перших копій із посмертних масок.

Російська кінопремія «Ніка» за «Кращий фільм країн СНД і Балтії», фільм–відкриття XVIII «Кінотавру», «Золоте яблуко» на кінофестивалі в Ялті — на теренах СНД нову картину Кіри Муратової нагороджують щедро, зате провідні світові кінофестивалі — Венеціанський, Берлінале, Канн — фактично проігнорували авторську роботу нашої уславленої режисерки. Втім більшість українських кінокритиків зійшлися на думці, що остання робота Кіри Муратової — найкраща з усього її доробку.

Звістка про сенсаційну палеонтологічну знахідку в передгір’ї Карпат, на південно–західній околиці Старуні, сколихнула тогочасний науковий світ. Дивуватися, без перебільшення, було чому: раніше вчені за зоною вічної мерзлоти знаходили лише скелетовані частини великих тварин, які населяли нашу планету в льодовиковий період. А ось старунський носоріг потрапив на очі землянам на початку ХХ століття в натуральному вигляді — збереглися не лише шкіра, м’язи та внутрішні органи, а й рештки рослинної їжі, якою він зо двадцять тисяч років тому востаннє поласував перед трагічною загибеллю, потрапивши в пастку озокеритового, тобто воскового, озера. Можливо, ускочив у халепу, коли тікав, не розбираючи дороги, від переслідувачів з кам’яними сокирами — наших далеких предків. Хоч би як там не було, та саме завдяки природному бальзамуванню в щільних шарах озокериту волохатий носоріг і не «всохся» до розмірів скелета. Ця перша і подальші знахідки в долині місцевої річки Великий Лукавець, зокрема й тіло мамонта, мали величезну наукову цінність не тільки в контексті вивчення зниклої фауни, а й додали нових знань щодо життя–буття кроманьйонців — людей розумних і біологічно найближчих до нас, сьогоднішніх.

Досить дратуватися, споглядаючи наших політиків, краще посміємося з них! Обличчя — дзеркало душі, це добре знають художники­майстри шаржу. Днями на телеканалі «ТЕТ» стартувала інформаційно­аналітична «Пупсня»: випуски новин, які вестимуть самі політики, точніше, їхні кумедні лялькові прототипи. Зовсім інша ініціатива — продати «політиків» за великі гроші, які підуть на купівлю апаратури для лікування дітей, хворих на рак. Телевізійні ляльки — гумові, благодійні — зроблені з гіпсу.

У п’ятницю, 7 вересня, в культурно­мистецькому та музейному комплексі «Мистецький арсенал» відкриттям виставки «Гоголь.Портрет» почався фестиваль сучасного мистецтва «ГогольFest». На дійство прийшли всі, хто хоч трішки має дотичність до творчості — походжали із запаленими свічечками, які плавали у склянці з водою, режисер Михайло Іллєнко, музикант Павло Гудімов, співачка Росава, відомі мистецтвознавці та художники. Ніхто з присутніх не міг вільно пересуватися по основній доріжці «Арсеналу». З відрами, повними води, і швабрами там стояли актори ЦСМ «Дах» і мили цементовану підлогу. Тому хоч­нехоч, а довелося заглянути в кожну арку.

Українські скульптори Олег Рєзніков й Олексій Бойко представили в Києві першу в Україні скульптуру, яка складається з мобільних телефонів, повідомляє агентство «Українські новини».

Як довкола екранізації та постановок «Майстра і Маргарити» постійно відбуваються якісь містичні події, так і з пам'ятником Булгакову. У Москві, наприклад, епопея з його встановленням тривала чотири роки. Втім грандіозний проект скульптора Олександра Рукавишникова так і не був втілений у життя — проти встановлення пам'ятника, де, окрім самого Булгакова, мали бути зображені Христос та примус Сатани, повстали мешканці Патріарших ставків (саме тут планували поставити скульптурну композицію). Зрештою, письменника вшанували більш ніж скромно — йому виваяли дрібну гіпсову скульптуру, яку встановили навіть не на вулиці, а... в меморіальній квартирі письменника по Садовому кільцю, де свого часу мешкав класик.