«Прощаючись, батько сказав нам: «Діти, я ні в чому не винний». Нашій мамі він також це сказав. «Я скоро повернуся», — це були його останні слова. Він нас поцілував, і його повезли... За час слідства матері вдалося якимось чином влаштувати побачення... Вона спитала: «Васю, за що тебе?» Він відповів: «Мені «шиють» літературні помилки». І ще сказав: «Надю, мене б’ють, мене вбивають, б’ють день у день». Вигляд у нього був жахливий: весь у синцях, худий, виснажений. Це була остання зустріч матері з батьком, і більш ми його ніколи не бачили...»
Віктор, син українського письменника Василя Чечвянського, закарбував цей спогад у вісім років...

Двох братів — гетьмана і полковника — підвели до лобного місця на Болотній площі. Його досі показують у Москві як одну з «достопрімєчатєльностєй століци». Про що думали козацькі голови перед тим, як скотитись до ніг ката? Про зраду старшини — суддів Домонтовича, Самойловича, генерального писаря Мокрієвича, полковника Райчі, обозного Забіли? Це вони вночі закували гетьмана і здали царському представникові Григорію Неєлову. Перед Дем’яном Многогрішним, його братом Василем, полковником чернігівським, і всією родиною пролягла дорога з Батурина до Москви на царський суд. Напередодні непередбачуваний гетьман побив суддю Івана Домонтовича та поранив полковника Дмитрашку Райчу, які вимагали поступок Росії... Гонець на змиленому коні врізався в натовп і не дав завершити царське шоу. Замість козацьких голів на плац впала царська милість із фінальним акордом про довічне ув’язнення. І понесли коні «державних злочинців» до Сибіру: Дем’яна — в Селенгінський острог, Василя — в Красноярський, до смерті спокутувати «гріхи». На цьому для пересічного читача обривається діяльність «сіверського» гетьмана. Хоча ще 30 років ця неоднозначна постать була не лише царським в’язнем...

Є імперський (чи то пак російський) міф Одеси. Є єврейський міф, адже в цьому місті свого часу було найбільше скупчення євреїв у світі. А от що стоїть в основі українського міфу?

140 років тому — 4 жовтня 1868 року — в місті Сміла помер граф Олексій Олексійович Бобринський. Він був родоначальником сім’ї, котра навіки залишила добрий слід на Черкащині. Сміляни й тепер використовують будівлі, зведені коштом Бобринських. Серед них — дві школи, технікум харчової промисловості, корпуси цукрового та машинобудівного заводів, лікарня, залізнична станція. «В пам’ять про графа цього року вулицю Тельмана в нас перейменували на бульвар Бобринського. Це гарна справа з огляду на те, скільки зробив для нашого краю Олексій Олексійович», — зазначає Галина Береза, директор Смілянського краєзнавчого музею і показує експозицію, присвячену цій родині.

Кажуть, що тепер в Українському домі надвечір, у лункій тиші серед тисяч облич святих і геніїв відчувається дивна сила. «Для Бога немає мертвих, дня Нього всі живі, — каже ініціатор виставки «Видатні українці у світі», громадський і церковний діяч Петро Ющенко. — А для нас ці постаті якийсь час ніби не існували. Образи наших святих, портрети ієрархів, літописців, князів, мислителів, полководців, поетів, винахідників припадали пилом у підвалах музеїв і спецфондах бібліотек». Тепер нація поєдналася в галереї портретів. Український дім (збудований на початку 1980–х як Музей Леніна) нарешті став відповідати своїй новій назві. Раніше тут влаштовували ярмарки послуг і товарів, торгували білизною і шкарпетками. Тоді як у московському Музеї Леніна розмістили вражаючу експозицію з історії Російської імперії. Спершу планувалося, що в Українському домі виставка–галерея пробуде місяць. Тепер вирішено, що експонуватиметься вона постійно. Отже, викладачі й учителі з початку навчального року можуть приводити сюди своїх вихованців.

У ніч на 21 серпня 1968 року війська СРСР і країн Варшавського договору (так званого «соцтабору») перетнули чехословацький кордон. В Україні відлуння нападу спричинило нову хвилю репресій (партія прагла убезпечитися від можливої «Київської весни»), а також своєрідний струс свідомості, що багатьох привів до тями після тривалого гіпнотичного сеансу «всесвітнього щастя» під серпом і молотом. Про ті події читачам «УМ» розповідає доктор філософії Євген Сверстюк, який 12 років відбув у концтаборах і на засланні, зокрема через протест проти окупації Чехоcловаччини.

Сьогодні виповнюється 40 років відтоді, як Радянський Союз ввів війська до Чехословаччини — щоб задавити демократичні реформи, розтоптати мрії чехів і словаків про «соціалізм із людським обличчям». Погано зашпакльовані дірки від куль на фасаді празького Національного музею можна бачити ще й тепер. Вони досі нагадують про ту ніч із 20 на 21 серпня, коли радянські танки увірвалися до Чехословаччини, щоб розчавити «Празьку весну». Про ті дні нагадує і скромненький пам’ятник у верхній частині Вацлавської площі, на тому місці, де на знак протесту проти радянської інтервенції здійснив самоспалення 21–річний пражанин Ян Палах. Окрім цих місць, у Празі вже ніщо не нагадує про кремлівських інтервентів, і дух їх вивітрився з міста.

Кілька останніх тижнів Петро Ющенко днює й ночує в Українському домі, де готується виставка «Свята Русь–Україна: Видатні постаті». Тут уперше буде показано історію українських земель від найдавніших часів до сьогодення — понад 2000 портретів видатних осіб. Завтра надвечір заплановане урочисте відкриття виставки. Очікується, що її відвідає, зокрема, Вселенський патріарх Варфоломій. Український дім зовні уже прикрашений великими плакатами із зображеннями святих. А перед входом до будівлі височить скульптура святого Андрія Первозванного. У залах на чотирьох поверхах — портрети людей, про яких ми лише читали або чули. Святі, праведники, митрополити, архімандрити, князі й гетьмани, мислителі, винахідники, митці, вчені...
Брат Президента постійно в оточенні мистецтвознавців, богословів, істориків і робітників, які носять карнизи, чіпляють картини, готують тек­стівки. Утім таки викроїв годину, аби розповісти читачам «УМ» про ідею виставки і найцікавіші її моменти.

«Завтра, можливо, навіть за кілька годин, битва на Дністрі дійде кінця». Такими словами 18 липня 1941 року закінчував фронтову кореспонденцію журналіст італійської газети «Корр’єре делла сера» Курціо Малапарте, розглядаючи з крутого молдовського берега місто Могилів–Подільський, що розкинулось за рікою. Він перетнув західний кордон разом із передовими частинами вермахту і напочатку відзначав (та й сам поділяв!) оптимізм, що панував серед наступаючих військ.

Водночас захисники протилежного берега так само уважно стежили за противником. Вони знали те, про що забув написати італієць: бої на водному рубежі тривали вже десять днів — з того самого моменту, коли німецька армія 7 липня вийшла до Дністра. Один із відбірних полків навіть із ходу форсував ріку, заглибившись до трьох кілометрів у лінію оборони, проте дуже скоро його відкинули назад за Дністер, завдавши значних втрат. Ще кілька спроб німців та румунів лобовими атаками прорватись за ріку успіху також не принесли.

У ті хвилини, коли Малапарте дописував свій матеріал, ніхто ще не міг знати, що останнє вогнище опору на цій ділянці Дністра — дот № 112 — у повному оточенні запекло відбиватиметься до 28 липня, сковуючи рух ворожих підрозділів. Він замовкне тільки тоді, коли проти нього використають неординарні засоби ведення бойових дій...

«УМ» повідомляла про відзначення на Черкащині 360–ї річниці Славної битви. Тоді, в 1648 році, з Січі під Корсунем, де козаки вщент розбили польське військо, почався переможний похід за визволення України. Історія зафіксувала тоді яскравий факт. «Коли у травні 1648 року гетьман Богдан Хмельницький гнався за польським військом, один український селянин, Микита Галаган, узявся бути провідником польського війська, зумисне завів його в болото і лісові хащі і дав можливість козакам розбити своїх ворогів. Цей геройський подвиг відрізняється від Сусанінового тим, що він насправді відбувся», писав історик Сергій Соловйов у відгуку на статтю Миколи Костомарова «Іван Сусанін».