Найпопулярнішою постаттю в історії старовинного Острога, що на Рівненщині, є Галшка Гулевичівна, фундаторка Острозької академії. Честь заснування першого вищого навчального закладу в Східній Європі ця жінка поділяє зі своїм дядьком — князем Василем–Костянтином Острозьким.
Хто вперше завітає до Острозької академії та прогуляється її коридорами, зазирне до музею навчального закладу, відзначить для себе, що дух попечительки закладу витає тут донині, а ще буде подивований великою кількістю портретів княгині. Хоча варто зазначити, що жодного прижиттєвого портрета Галшки не збереглося, зате залишилося багато спогадів сучасників про неймовірної вроди жінку, переказів про перипетії та трагізм її долі. Мало хто знає, що спадкоємиця багатств славного роду Острозьких, меценатка Острозької академії та Київської братської школи була в останні десятиліття вкрай нещасливою і в тутешніх легендах називалася «чорною княгинею», «чорною вдовою». Одна з найцікавіших і впливових українок доби Ренесансу 14 років самітницею прожила у вежі Шамотульського замку й померла молодою — у 43 роки... Цьогоріч в академії відзначать «круглу» дату — 470–річчя від дня народження Галшки Острозької.

«Початком народження Московської держави» назвав російський історик Василь Ключевський тодішнє спустошення Києва. За його словами, в особі Андрія «великорос вперше виступив на історичну арену». Отож 12 березня 1169 року, в середу, другого тижня Великого посту, після триденної облоги і штурму столицю Русі було захоплено, пограбовано й поруйновано. Киян убивали або брали в полон і продавали в рабство. Київський князь Мстислав зі вцілілими дружинниками відступив на Волинь.

Така подія стала можливою завдяки зусиллям «Інституту україніки». Ця нещодавно створена громадська організація швидко заявила про свою рішучість у відстоюванні правдивої української історії і вже встигла відзначитися низкою гучних історико–культурних акцій. Документальна книга «Павлоградське повстання 1930» — одна з них. Як зазначає фундатор «Інституту україніки» Олексій Лазько, у цьому виданні подаються не лише вичерпні матеріали про окремий факт збройного опору, а й загальне уявлення про ставлення селян до політики Кремля. Адже відомо, що Україною перед Голодомором 1932—1933 років прокотилося безліч таких повстань.

Бій відбувся 4–5 лютого 1919 року на території нинішнього Баришівського району, біля залізничного мосту через річку Трубіж. Про цю живу сторінку нашої історії ми не знали б, якби не допитливий розум світлої пам’яті Андрія Олександровича Свирида з села Іванків, відомого на Бориспільщині краєзнавця. Про бій своїх земляків він чув ще в дитинстві, на початку 1930–х років, від свого батька. Серед загиблих героїв був його близький родич. Радянська пропаганда називала всіх, хто боровся проти неї, бандитами. Тому навіть вдови й матері загиблих боялися розповідати своїм дітям та онукам правду про їхніх батьків. Ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Більшовики теж не задокументували подробиць: в архівах поки що не вдалося знайти документів про бій на Трубежі. Досвід підтверджує: хоч і значущі, але не задокументовані історичні факти з плином часу забуваються. Однак майже через 70 років, на схилі віку, Андрій Свирид зібрав спогади про бій на Трубежі в деяких його учасників.

Протестантські церкви Швейцарії та світу визначили 2009 рік роком вшанування пам’яті та спадщини Жана Кальвіна, засадничої фігури Реформації. Цього липня виповнюється 500 років із дня народження цього французького теолога, філософа, засновника кальвінізму та «батька» протестантизму, одного з найбільших гуманістів у європейській історії.
«Кальвін був реформатором–пророком, він посіяв іскри руху, який поширився на всі чотири сторони світу. Більше 80 мільйонів християн у 107 країнах світу живуть за його вченням і спадщиною», — сказав на відкритті року Кальвіна генеральний секретар Світового союзу реформаторських церков Сетрі Нйомі. Женева ще довго після смерті Кальвіна залишалася головним центром поширення реформаторської теології, тому її й досі часто називають «містом Кальвіна».

— Пане Сергію, де і як удалося роздобути тогочасні вагони? Вони справжні?
— Справжні. Задум розмістити музей у вагонах початку минулого століття виник у народного художника України Анатолія Гайдамаки і заслуженого діяча мистецтв Бориса Дєдова. Вони шукали їх по запасниках залізниці, Міністерство транспорту допомагало. Ви бачили у фільмах про війну «скелети» обгорілих вагонів? Так і ті виглядали до реставрації. Дєдов зі своєю командою з Чернігівської мистецької галереї «Пласт–Арт» відновлював їх у чернігівському залізничному полку. Відтворено перон, обабіч якого є залізничні колії. На платформі стоятиме гармата Лощенка, єдина з українського боку

З Олексієм Сокирком ми зустрілися на історичному Подолі в кав’ярні Театр Кави. Говоримо про історичні події й про те, як вони сприймаються у суспільстві. Спочатку з’ясовуємо, як наш співрозмовник бачить громадянську релігію сучасної України: як усе ще радянську, як проросійську (російську — імперську), як усе–таки українську, як еклектичну, ніяку?

2008 рік виявився багатим на значні річниці українського державницького поступу. З них на державному рівні відзначали тільки 90–річчя бою під Крутами. Насиченість на різноманітні події та заходи сучасного життя не завжди дає нагоди пригадати ключові моменти з недавнього історичного минулого. Та все ж наприкінці року гляньмо вдячним оком на події з ХХ століття, які цього року мали «круглі дати».

У 1986 році у США вийшла книжка Патриції Герлігі «Одеса. Історія міста, 1794—1914». Американська дослідниця показала «перлину біля моря», спираючись на західні першоджерела, чимало з яких ніколи не були публіковані, вона відкрила чимало нового в історії Одеси.

Кожен із нас хоча б раз замислювався над питанням — звідки взялося наше прізвище та що воно означає. Часом, якщо прізвище спільне з відомим співвітчизником, історія цілої родини стає залежною від ставлення суспільства до їхнього відомого родича. Гетьман Іван Мазепа є однією з найбільш суперечливих постатей в історії Європи. Тож зрозуміло, що за понад триста років російської окупації люди з прізвищем Мазепа почувалися, м’яко кажучи, незатишно. Складається враження, що після репресій над спільниками опального гетьмана живих Мазеп «не повинно було залишитись». А вони є і навіть мають свою організацію.
Рік тому киянин Ігор Мазепа взявся об’єднати однофамільців у міжнародну громадську організацію «Родина Мазеп» задля відро­дження родової пам’яті про історію сім’ї. Ми зустрілися з Ігорем (головою координаційної ради «Родини Мазеп») і Віталієм Мазепами на батьківщині гетьмана — у селі Мазепинці.