Зазвичай прогностична оцінка турнірних перспектив учасників групового турніру Ліги чемпіонів відбувається після завершення спарених поєдинків третього–четвертого турів. Але мадридському «Атлетико» вже тепер можна пророкувати успішну кваліфікацію до раунду «плей–оф».

Чемпіонат світу, який із неділі триває у Вроцлаві, навряд чи можна буде назвати успішним для українців. Адже наша збірна поїхала до Польщі в ослабленому складі. У жінок залишилася не заповненою найважча категорія — понад 75 кг.

На чемпіонаті світу з аматорського боксу, який триває в Алмати, пора вирішальних боїв іще не настала, а лави української збірної з кожним днем стають усе рідшими. Своєрідним рубіконом для майстрів шкіряної рукавички є чвертьфінал, пройшовши який, боксер гарантує собі медаль.

Попри те, що українські клуби, яким у нинішньому сезоні випало представляти Україну на євроарені, мають за плечима достатньо великий досвід міжнародних баталій, у нинішньому сезоні практично всі вони виходять на континентальну арену в ролі дебютантів тих чи інших турнірів.

Український професіональний футбол, ставши улюбленою іграшкою олігархів, спізнав як плюси, так і негативні моменти співпраці з великим бізнесом. Добре, коли у «гру мільйонів» вливають великі гроші й виводять клуби на самоокупність. Але приклади прибутковості трапляються нечасто, і, награвшись, бізнесмени раз по раз кидають свої футбольні команди.

На першому серйозному післяолімпійському старті — квітневому чемпіонаті Європи–2013 — українська збірна гімнастів, хоч і постала в оновленому та омолодженому вигляді, але, виступаючи без свого лідера Миколи Куксенкова, показала пристойний результат і здобула кілька медалей.

Те, що у спорті запорукою успішних результатів далеко не завжди є зарплатні відомості, наочно продемонструвала збірна України з баскетболу. Із далеко не зіркових хлопців, які часто навіть не мають гарантованого місця в стартових складах своїх клубів, тренерові Майку Фрателло вдалося зліпити монолітний колектив, що створив сенсацію на чемпіонаті Європи.

Двічі в одну вирву снаряд не влучає — напевно, так думали бразильські шанувальники пляжного футболу, відправляючи збірну на цьогорічний «мундіаль». На Таїті 13–разові чемпіони планети з бічсокеру мали б взяти реванш у росіян за поразку в фіналі попереднього ЧС, 2011 року.

Які б новинки на кшталт «комерційних» командних «розділок» не включали до програми світової першості з велошосе її організатори, проте головною гонкою є групові перегони. За своєю популярністю такий вид програми ЧС мало чим поступається одноденним рейсам типу Париж–Рубе або навіть вирішальним етапам на багатоденках «Гранд туру».

Попри спільне коріння та один керівний орган, проводити паралелі між пляжним футболом та його старшим братом — класичною грою в шкіряний м’яч — навряд чи варто. Достатньо лише поглянути на пари чвертьфіналістів «пляжного» чемпіонату світу, який триває на Таїті, щоб зрозуміти окремішність бічсокеру.