Розум відмовляється сприймати, душа — вірити. Як це так — забирати з домівок матерів і батьків, композиторів, професорів, художників, лікарів і вбивати їх у катівні. Уночі везти тіла за місто і закопувати в лісі, на кількох гектарах землі за зеленою огорожею.

«Навіщо ми туди йдемо, що там буде?» — запитували один в одного студенти, йдучи на третій поверх до зали. Хтось гукнув, що «там буде перекличка». Врешті–решт погодилися, що слід зайти, а якщо не сподобається — «злиняти». Утім переповнений зал засідань Інституту міжнародних відносин Київського університету ім. Шевченка залишив тільки один молодик. Бо голова СБУ Валентин Наливайченко, випускник цього ж навчального закладу, захопив і розумників, і «мажорів» своєю відкритою лекцією «Політичні репресії в Україні: розсекречена пам’ять».

Історія організованої кримськотатарської «діаспори» у Києві починається з середини 1990–х, коли до київських вишів вступили перші студенти з Криму. Вони створили студентське братство. Дехто, отримавши освіту в США, вирішував продовжувати її в Києві. У Криму жити було непросто, молодь намагалася виїхати в Європу, Америку або в Київ. Воно й не дивно: адже Київ — столиця кримських татар, громадян України. Кримські татари упродовж тисячоліття мешкають у Криму — частині України. До речі, самоназва народу — кримці (Qirimlilar), а «кримські татари» — це термін, який використовували в Російській імперії після анексії Криму. Вірогідно, що невдовзі ми звикнемо називати представників одного з чотирьох корінних народів України саме кримцями. Поки що ж послуговуємося обома назвами.
Нині в Києві навчається близько 300 кримчан–студентів, понад 40 — в аспірантурі. Нещодавно, після захисту дисертації, співробітником Iнституту мистецтвознав­ства, фольклористики та етнології iм. М. Т. Рильського НАНУ стала дослідниця кримськотатарської діаспори у світі Едіє Кангiєва. У вересні 2007 року в столиці офіційно зареєстроване Земляцтво кримських татар, створено сайт. Про його діяльність «УМ» розповідає його голова, кандидат економічних наук Руслан Умєров.

У хатині Параски Плитки в гуцульському селі Криворівня тепер громадський музей. На невеличкому просторі — шафи, заповнені рукописними книгами, оздобленими власноруч, яких жінка створила понад сто. «Подарунок рідному краєві» — це 46 великих книг, понад 500 сторінок кожна, і чимало маленьких, переважно з духовними роздумами («Небесному престолу від Підніжжя землі», «Молитви во славу святого Хрещення Руси–України»).

Чи міг уявити мій дід Альоша, льотчик, який загинув у бою над північним морем, що через 60 років після Перемоги по Ленінграду й Москві походжатимуть молодики з нацистськими свастиками і портретами Гітлера? Тим часом не голодні й не обідрані, інтелігентні громадяни розмірковуватимуть уголос: «Чи не краще, щоб нас тоді завоювала Німеччина? Он як німці–переможені живуть заможно!» Юні росіяни мають тепер за героя полковника Власова і обговорюють відновлення «арійської» РОА (Російської освободітєльної армії) для «звільнення Росії від інородців та іновірців». Та Бог із ними, москвичами, — німецької окупації вони не знали. Дивніше бачити хлопчаків із чорно–біло–червоними знаменами в Києві й інших містах України, яку кілька років нищили нацисти. Ще дивніше спостерігати, як два представники народу найбільш постраждалого (один із Дніпропетровська, коріння якого, очевидно, з Коломиї, другий з Донбасу) фінансують найодіознішу на теренах України організацію «соц–нациків» на чолі з кремезним львівським медиком–екс–нардепом... Чи можна було передбачити це в день, коли переможці розгромили Рейхстаг?

Володимир Бец ще за життя здобув світову славу. Лікував, досліджував і відкривав ще не відомі особливості людського організму. Здобув знання, які досі рятують життя мільйонам людей в усьому світі. Так, Бец локалізував ділянку мозку, яка керує рухами, дослідив функцію надниркових залоз, кровообіг у печінці, опублікував фундаментальне дослідження «Як ростуть кістки» і загалом близько 50 наукових праць. Анатомію студентам викладав більш захоплююче, ніж дехто історію, про його лекції писали часописи світу. Як знаний психіатр, 25 років лікував і консультував людей у Кирилівській лікарні, що тепер імені Павлова.

Переповідають, що чернече ім’я Сергій Говорун отримав на честь свого наставника митрополита Кирила, нині патріарха Московського. Ці особистості справді схожі й ніби поєднані незримою ниткою. Обидва — високочолі розумники, поліглоти, комунікабельні й блискуче орієнтуються в міжнародній політиці. Не дивно, бо їхньою спеціалізацією стали зовнішні зв’язки церкви. Майбутній патріарх свого часу очолював «міжнародний» відділ РПЦ, архімандрит Кирил нині очолює такий же відділ Української православної церкви (МП).

Дивно, що про особливості обрядовості християн–поляків, німців, американців та навіть мусульман, юдеїв і буддистів в Україні відомо більше, ніж про релігійність братів–росіян. Хоча київська церковна традиція тривалий час перебувала і продовжує бути під сильним впливом традиції московської, у жодному українському ВНЗ не читають курсу історії російського православ’я. Розповісти про самобутність тамтешньої обрядової культури «УМ» попросила відомого мислителя, ректора Колегії Патріарха Мстислава, архієпископа УАПЦ Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка).

Понад тисячу писанок різних регіонів Віра Манько написала власноруч, готуючи до друку книжку «Українська писанка», за якою сьогодні навчаються писанкарювати тисячі дорослих і дітей. Свою першу писанку пані Віра написала у 1986–му: товаришка подарувала їй писачок, навчила, як класти в нього віск і як тримати над свічкою. Наступного року вже й сама навчала охочих. Коли прийшла працювати у видавництво «Свічадо», то дивувалася: за кордоном, у Канаді й США, вийшло вже чимало книжок про писанку, а от українського видання досі не було. Запропонувала директору видавництва Богданові Трояновському видати таку книжку. А він каже: «Гаразд, а де рукопис?» Отож пані Віра взялася за працю. Через кілька років, у 2001–му, вийшла друком її перша книжка, згодом двічі перевидана й перекладена кількома мовами. Розмовляю з Вірою Манько у славетному музеї «Бойківщина» у Самборі, де до Великодня відкрито виставку її писанок. В окремій шафі — частина з 650 зовсім нових мініатюрних шедеврів, уперше «оживлених» за стародавніми взірцями.

Повчитися вимальовувати писанки в самих Митрополичих палатах Київської Софії столичним дітлахам випадає не так часто. А точніше, вперше. До Чистого четверга тут під час святково–просвітницького дійства «Українська писанка» діятимуть майстер–класи, а виставка стародавніх і сучасних писанок з усіх куточків України триватиме до 21 квітня. На відкритті виставки побувала дружина Президента Катерина Ющенко з дітьми. «Це ідея Віктора Ющенка — поблизу Софії Київської за тиждень до Великодня влаштувати не просто виставку, а й майстер–класи з писанкарства, — розповідає один з організаторів дійства Олексій Хетчиков. — А реалізувати цю ідею допомогло Міністерство культури».