Рецензуючи минулого разу (див. «УМ» від 05.03.2014) книжку Анни–Лєни Лаурен «Невідома ціна свободи: демократичні революції у Грузії, Україні, Киргизії», ми обійшли увагою дуже ємну характеристику грузинської революції реформ: «Поміж трьох країн, які я досліджувала, Грузія — найбільший успіх, але й найбільше розчарування.

Модний нині вислів «перезавантаження влади» не такий уже й безневинний. В суті своїй — стовідсотково вірний: система мусить бути змінена. Небезпека — у прозорій асоціації з простою комп’ютерною операцією: один клік, і все запрацювало «правильно».

Здається, не час читати книжки. А тим більше — розповідати про них. Два місяці ця думка ятрить голову, зболену розпачливими видіннями пекла, яке влаштувала нинішня українська влада, коли скинула із себе камуфляж «демократії». Та якось пригадалося: такої самої злої зими 2004–го редакція журналу «Книжник–review» привезла до Українського дому, де відпочивали мітингувальники, черговий наклад часопису та книжки з редакційної бібліотеки.

В історії української підрадянської гуманітаристики немає більш загадкової постаті, аніж Віктор Петров (1894–1969). Усе, за що ні брався — виходило в нього резонансно й дискусивно: літературознавство, археологія, етнографічні розвідки, мовознавчі студії, проза (під псевдо В.Домонтович), мемуари.

Чарльз Тейлор належить до мислителів, котрі поки що відсутні в українських філософських енциклопедіях. Проте на Заході цей канадійський професор добре знаний — академік Канади і Британії; його книжки (близько двох десятків) виходили у престижних університетських видавництвах світу — у Кембриджі, Оксфорді, Гарварді, Прінстоні, навіть у славному своїми літературно–гуманітарними відкриттями франкфуртському «Зуркамфі».

Великий рейтинґовий відрив першого місця від другого в підномінації «Мистецтво» — не дивина. По–перше, монографія французького автора «Малевич» — одна з найкращих у світовому вивченні творчості цього митця.

Сьогорічний рейтинґ потвердив: справжнім лідером історичного книгодруку в Україні упродовж останніх десяти років є не академічне видавництво чи установа, а приватна київська фірма «Темпора» (директор Юлія Олійник). За цей час лавреатами Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року» стали одинадцять її проектів.

Поезія — як провіщення — річ загалом тривожна. Має здебільшого похмуру колористику. Фарбу скорботи надмірного знаття. Зрідка на провідницьку поетичну палітру скочить сонячне зайченя нестримної радості буття — вітаїзму, як сказали б наші поети трагічних 1920–х, — і тоді така поезія стає дійсно масовою й популярною серед читачів, навіть діаметрально протилежної інтелектуальної орієнтації, як–от Сєргєй Єсенін.

Торік вийшов переклад польської книжки Іґоря Д.Ґуревича «Борек і Боги слов’ян» (Тернопіль: Мандрівець), де в анотації зазначено: «Перша в Україні розповідь для дітей про віру наших давніх предків». Еге, подумалося, недобросовісною рекламою грішать не лише виробники продуктів та політики, а й видавці.

«Українська літературна газета» зорганізувала обговорення прозових творів, висунутих на здобуття Шевченківської премії. На «круглий стіл» запросили літературних критиків з інших медій та експертів «Книжки року» (головний редактор «УЛГ» Михайло Сидоржевський — також експерт «КР»).