Із 25 на 26 червня у Києві проходитиме п’ятнадцятий фестиваль українських короткометражок «Відкрита ніч». За цей час кінофорум обзавівся чималою кількістю шанувальників, які протоптали доріжку на Андріївський узвіз і для яких кіно просто неба стало своєрідним ритуалом. Так ось, цього року аналізувати творчість молодих їм доведеться у зовсім іншому місці — «Відкрита ніч–2011» відбудеться на території козацького селища «Мамаєва Слобода». Оргкомітет до останнього намагався зберегти прописку фестивалю і чекав на дозвіл від місцевої влади проводити його на Андріївському, біля Замку Річарда. Але відповіді на свого листа «Відкрита ніч» так і не отримала... Ще одна причина змінити дислокацію — сходи, що ведуть на Уздихальницю (гора, де проходили кінопокази), в аварійному стані. Продюсер «Відкритої ночі» Пилип Іллєнко зізнався, що були навіть думки полагодити їх власними силами, але цього робити не можна, бо сходи є комунальною власністю, а тому й займатися ними мають тільки комунальні служби. Словом, усе йшло до того, що з Андріївського доведеться з’їжджати... Окрім зміни місця дії, шанувальники українського кіно мають бути готовими до того, що цього разу вхід на фестиваль буде платним і коштуватиме сорок гривень. Як розповів президент фестивалю Михайло Іллєнко, поряд iз цими проблемами були й інші, але «Відкрита ніч. Дубль 15» відбудеться обов’язково.

Проект «Чужий серед чужих (Еміграція та екстремізм у сьогоднішньому світі)», анонсований Театром імені Лесі Українки, вабив своєю незвичністю і... насторожував водночас. Оскільки тема еміграції в мистецтві не належить до категорії вдячних, кон’юнктура сучасного театру обертається навколо зовсім інших сюжетів і форматів. Але навіть якщо зважити на те, що і серйозними темами мусить хтось займатися, цей проект мав усі шанси перетворитися на соціальний памфлет, промовистий виступ iз трибуни, нашпигований цифрами–фактами–прогнозами... Після перегляду останньої вистави «Чужого серед чужих» стало зрозуміло, що ці прогнози та побоювання благополучно не справдилися. Автори шести сценічних робіт, представлених у Російській драмі, довели, що для режисерів, які у своїй роботі далекі від «позиції страуса», однією з найбільш запитуваних тем сьогодні має бути еміграція.

Марія Стрєлкова (1908—1962) — жінка неземної краси й актриса, яку... ідентифікують за однією–єдиною роллю. З одного боку це, звісно ж, несправедливо, бо у творчій біографії Стрєлкової є чимало достойних робіт. А з іншого, синдром «однієї ролі» — наче визнання на все життя, об’єктивне, значно переконливіше, ніж усі титули та нагороди разом узяті. У «Веселих хлоп’ятах» Григорія Александрова Стрєлкова зіграла непманшу Лєночку, ту саму манірну дівицю з претензіями, яка так кумедно «ставила голос», розбиваючи об скульптурного носа одне за одним курячі яйця... І у цій неголовній, але такій колоритній ролі прототипу сучасних завсідниць модних тусовок вона виглядала не менш яскраво, ніж сама Любов Орлова. У своєму документальному фільмі «Відлуння. Марія Стрєлкова» режисер Світлана Вєнік зібрала чимало спогадів тих, хто знав актрису, працював iз нею, вивчав її творчість... І більшість із них так чи інакше оберталися навколо тієї самої Лєночки: хтось захоплювався талантом актриси, яка не загубилася серед своїх іменитих партнерів, а хтось відверто обурювався з приводу того, що роллю Лєночки певною мірою навіть поглумилися над Стрєлковою, яка була еталоном краси, героїнею на сцені...

Венеціанська бієнале–2011 претендує на звання найрезультативнiшого форуму за всю його історію: з червня по листопад там працюватиме 89 національних павільйонів, заявлено близько сорока програм різних інституцій, організацій та окремих кураторів... Не залишилася осторонь цього свята життя й Україна. Щоправда, наш шлях до Венеції був, як завжди, устелений інтригами та бюрократичними зволіканнями (так, з куратором ми визначилися лише через півроку після того, як це зробили інші країни–учасниці). Чи не найбільше суперечок викликала кандидатура делегата — одеситку Оксану Мась та її проект Post vs Proto–Renessans колеги й мистецтвознавці хвалили так само активно, як і засуджували... Але з благословення Мінкультури, що оплатило оренду павільйону на півроку, та завдяки власній цілеспрямованості Мась, яку називають цілеспрямованою художницею з енергією атомної торпеди, таки представила свій Гентський вівтар у Венеції. Про враження від участі у Венеціанськiй бієнале, потрясіння та уроки світової виставки мистецьких досягнень Оксана розповіла «УМ» відразу по прильоту з Італії.

Дон Жуан — один iз найпопулярніших персонажів українського театру. Бо життя феноменального Спокусника — це не лише солоденька лав–сторі з елементами містики, а й професійний виклик для режисера. (Ану, спробуй подати цю історію краще, ніж твої попередники чи сучасники!). Про Дон Жуана писали Мольєр, Байрон, Гофман, Пушкін, Леся Українка... Приймаючи виклик від пана Спокусника, режисер Дмитро Богомазов чомусь зупинився на дуже посередній версії сюжету. Та що там посередній, особливо радикальні критики п’єсу Андрія Міллєра «Прощання Дон Жуана» називають графоманією чистої води. Одруживши героя, драматург, з одного боку, забезпечив своєму творові ту частку оригінальності, яка мала б додати режисерам бажання звернути увагу саме на нього, а не на класику. А з іншого — тут закладено настільки багато приводів для критики, що братися за «Прощання Дон Жуана» зважаться лише справжні театральні відчайдухи.

Днями Голова комісії Київради з питань культури і туризму Олександр Бригинець озвучив інформацію про те, що майстерня, в якій зараз працює художник–кераміст Сергій Спасьонов, незабаром матиме іншого господаря. Враховуючи реалії останніх років, можна навіть не сумніватися в тому, що це точно буде не представник творчої професії. Як розповів депутат Київради, до нього звернулися члени Національної спілки майстрів народної творчості і розповіли, що це приміщення за адресою вулиця Костянтинівська, 44 А, яке Спілка орендує вже багато років, продали на таємному аукціоні. Майстри отримали лист від комунального підприємства «Оренда» (Подільська райдержадміністрація Києва), в якому повідомляли про зміну власника. До цього ні про який аукціон iз продажу цього приміщення художники не чули, відповідно, він відбувся без нинішнього орендаря. Що, звісно, суперечить законодавчим нормам.

Засновника Театру імені Франка Гната Юру скульптори Володимир та Олексій Чепелики вирішили увіковічнити у ролі Швейка. І цим рішенням влучили у самісіньку «десятку». Спектаклем «Бравий солдат Швейк», який iз 1928 по 1935 роки витримав понад 400 показів, Гнат Юра розпочав відлік своїм найсміливішим театральним роботам. «Я розумів, що Швейк не бунтар і не протестант... проте він знищує цей порядок своїм геніальним ідіотизмом... його так званий ідіотизм — це тільки умовність, тільки маска, одягнута на розумне і хитре обличчя», — так відгукувався про свого героя Гнат Петрович. Ці слова почули Чепелики. І ось кругленький, кумедний, а водночас такий «собі на умі» «Швейк» Петрович Юра стоїть навпроти свого театру, неподалік від лавочки у сквері, на якій сидить ще один легендарний «франківець» Микола Яковченко.

25—26 травня на сцені Театру імені Франка «вахтангівці» покажуть виставу «Вітер шумить у тополях», прем’єра якої відбулася в Москві три місяці тому. Спектакль, який, послуговуючись театральною термінологією, ще перебуває в процесі сценічної «обкатки», своє місце в категорії найцікавіших прем’єр сезону посів уже під час репетиційного періоду. Значною мірою — завдяки прізвищам в афіші, які апріорі гарантували «Вітру» титул беззаперечного театрального бестселера: режисер — Рімас Тумінас, у головних ролях — Володимир Вдовиченков, Максим Суханов, Володимир Симонов.

«Камінну залу» у театрі «Колесо» відкрили рік тому. Вiдтодi на цій дуже камерній сцені театр випустив дві прем’єри: романтичний «Фатальний флірт» та розвеселу аж до ексцентрики виставу «Примадонни». Ці дві історії так чудово прижилися на новій сцені, що й майбутній репертуар «Камінної зали» в уяві театралів почав вимальовуватися саме в такому стилі — легкому, необтяжливому, розважальному, сімейному... Остання ж прем’єра «Камінної зали» ці ілюзії шанувальників театрального мелодраматизму та обов’язкового хепі–енду розвіяла повнiстю.

Андрій Крітенко належить до покоління українських режисерів, які у бурхливі дев’яності замість реалізовувати свої творчі амбіції опинилися за кордоном Батьківщини, яка тільки–но почала свою нову історію. І хоча свої «шість соток» в українському театрі до цього Андрій обробляв досить успішно — випустив «Оргію» в Луцьку, а потім і ТЮГу на Липках, «Чорну Пантеру і Білого Ведмедя» у Севастопольському театрі, «Даму з камеліями» у Театрі на Подолі та інші вистави — спокуса спробувати себе в іншій системі координат не оминула і його. Своєю можливістю він скористався доволі успішно. І вже незабаром новини про успіхи Крітенка за кордоном привозили його друзі, які бували в Німеччині, — лише за перші півтора року Андрій поставив там сім вистав, потім був зарахований в акторську трупу штутгартського Театерхауз. Незважаючи на свою зайнятість та перспективи в Німеччині, Крітенко мріяв попрацювати і в українських театрах.

Останньою його прем’єрою на Батьківщині стала вистава в Театрі драми і комедії «Чотири причини вийти заміж» — делікатна історія, вибудувана стильно і зважено, про двох немолодих людей, які після багатьох років знайомства зуміли по–новому подивитися на себе, один на одного, на своє життя і принципи, які завжди вважали єдино можливими (цей спектакль проектувався як бенефіс для акторського подружжя Світлани Золотько та Олександра Ганноченка).

Після прем’єри у Театрі драми і комедії Крітенко затримався в Україні — сьогодні він відшліфовує останні сцени, розставляє фінальні акценти вистави «Павлік Морозов» за Лесем Подерв’янським. Вистава, прем’єра якої відбудеться у суботу, 16 квітня, обіцяє стати якщо не «вибухом сезону», то театральною провокацією №1 точно. Щоправда, про цей проект Крітенко говорить не дуже охоче, мовляв, давайте поспілкуємося з цього приводу після прем’єри...