«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас...» — так зазвичай починав свою вечірню казку знаменитий ведучий програми «На добраніч, діти». З розкішними козацькими вусами, у незмінній вишиванці він звертався до української малечі з інтер’єру простої сільської хати, прикрашеної вишитими рушниками. І розповідав неодмінно українські казки. Через це Діда Панаса свого часу навіть звинувачували в націоналізмі. Зате малеча його дуже любила, вважаючи дідуся з телевізора своїм, рідним. А от про життя цієї непересічної людини ми знаємо зовсім мало. Навіть справжнє ім’я та прізвище Діда Панаса мало кому відоме. З нагоди 100–річчя телеведучого ми й вирішили зазирнути в його життя поза екраном. Отже, як полюбляв говорити Дід Панас, «вмощуйтеся зручненько та слухайте уважненько»...

Знаменитий вислiв, що талановита людина — талановита в усьому, мабуть, якнайповнiше пiдходить для того, щоб охарактеризувати тернополянку Ольгу Савчак. Адже ця жiнка не тiльки вишиває, а й компонує картини зi шкiри, складає композицiї зi штучних квiтiв, а ще — «вирощує» деревця з бiсеру. Майстриня жартує, що тепер її цiлком заполонив «бiсерний» свiт, i де б вона не йшла, мiднi дроти та пакетик iз намистинками завжди з нею.

Механічний привід Адалета Ісмаїлова дає змогу по–новому керувати звичайнісіньким інвалідним візком. Ця нехитра на перший погляд конструкція вирішує одразу три проблеми таких засобів пересування: підвищує їхню безпеку, приємно дивує компактністю і дозволяє рухатися в усіх напрямах без допомоги сторонніх. Люди, для яких інвалідний візок — єдиний спосіб вийти на вулицю, вже оцінили переваги раціоналізаторської думки харківського винахідника.

Наприкінці весни та влітку, коли ранок благословляється на світ, Мирослава зазвичай встає о п’ятій годині. І відразу — до своїх улюблених солом’яних образів або модерно тканих гобеленів. Треба ж встигнути за дві найдорогоцінніші в добі години зробити щось для душі. Потім автобус повезе до Коломиї. Там — офіційна робота в музеї. Від рідної Ковалівки, заснованої, за переказами, ковалем, який колись давно втік від пана аж з–під Умані в передгір’я Карпат, — півтора десятка кілометрів.

Увечері, коли повертається з міста додому, дається взнаки тягар пережитих за день клопотів і «підсідає» гострота зору, без якої не варто й братися за цю делікатну справу. «Найкраще працюється саме вдосвіта, — стверджує молода майстриня. — Тоді народжується новий день, а з ним — якесь непоясниме піднесення. Крім того, робота з соломою потребує природного освітлення. Часто зроблене «під лампочку» доводиться переробляти вранці. І дивитися на образи з соломи краще теж у світлій залі. Там вони виблискують, як золото, хоча лаком та іншими ефектними хімічними сумішами їх не покриваю, аби стебла не втрачали тепла землі».

У нарисі Івана Крайнього про видатного українського етнографа Антона Онищука прочитала: «Вiдомостi про мiсцепоховання Антона Онищука, його документи, особисте майно та долю доньки Ольги, якій на момент арешту батька виповнилося 26 років, у архівах України вiдсутнi». І тут мене нiби осяяло — та це ж тьотя Оля, Ольга Антонiвна. А потiм виникли сумнiви — не таке вже й рiдкiсне прiзвище. Зателефонувала до Івано–Франкiвська, а Іван Миколайович порадив: «Напишiть у газету, i нам у Івано–Франкiвську буде цiкаво прочитати».

Тут я згадала, що у старому телефонному записнику батькiвською рукою рокiв 30 або й 35 тому записаний телефон. Звичайно, власникiв його вже давно немає, але раптом якась ниточка. Мабуть, таки пiд Новий рiк трапляються дива, бо саме на Маланки вiдповiдає на мiй дзвiнок... онук Ольги Антонiвни. А тепер повернiмося в далекi часи.

Незвичайне захоплення має черкащанка Світлана Кельм — вона дарує друге життя звичайним скляним пляшкам. Близько десяти років пані Світлана, котра працює вчителем образотворчого мистецтва в Черкаській школі №10, перевтілює порожню «тару» на героїв улюблених казок та фільмів. Тож тепер усі друзі та знайомі приносять їй порожні пляшки цікавої форми.

Володимир Зайцев народився на Харківщині, та перші 14 років життя провів на Кубані, у станиці Брюховецькій. Її, названу на честь нашого гетьмана, як, власне, і весь благодатний край, обживали українські козаки–запорожці зі зруйнованої Катериною ІІ Січі. Підлітку з міцним козацьким корінням вкарбувались у пам’ять і українські прізвища сусідів, знайомих, і їхня суржикова «балачка», якою колоритні діди переказували родинні легенди й бувальщини про походи на ворога, і всуціль «наші» назви станиць — Батуринська, Полтавська, Канівська. Однак у ті радянські часи вільнолюбну козаччину вважали «пережитком минулого», ставили за приклад інших героїв. Зрештою, і фах економіста, який опановував уже в Україні, й подальша робота за спеціальністю та підприємницька діяльність, здавалося, не сприяли заглибленню у першовитоки роду й народу. Спонукав до цього, вважайте, випадок.

Цілий рік черкащани Надія та Анатолій Шитики не мають звістки від своєї 23–річної доньки. Ілона була студенткою Київського національного університету будівництва й архітектури. А потім поїхала продовжувати навчання у німецькому місті Брауншвейг. Там вона й зникла. Батьки переконані — її завербували інтернет–шахраї.

Тетянка повернулася зі Львова додому знаменитістю: ще не «зіркою», але вже «зірочкою». Додому — це в розташоване у передмісті Івано–Франківська Містечко милосердя святого Миколая, де, позбувшись власного даху над головою, знайшли прихисток люди різного віку — від старого до малого. Власне, Містечко — орієнтир на перспективу, бо нині воно складається з одного–єдиного котеджу, викупленого 6 років тому на дачному масиві з ініціативи черниць монастиря Воплоченого Слова.

У Тетянки є рідніший дім кілометрів за десять звідси, та дорога туди заказана. «Хата в нас дуже стара, глиняна, може й від вітру розвалитися, — на очі дівчини набігає смуток. — Страшно і тяжко там жилося, інколи навіть хліба не було. Тому ми всі вчотирьох, братик і три сестри, переселилися в Містечко. Я і Настя тут уже три з половиною роки, а Мар’яна з Андрійком — трохи менше, бо їм дуже не хотілося виїжджати з нашого села».

Тим часом їхні тато й мама, позбавлені торік батьківських прав, ніяк не виборсаються з хмільної трясовини. Що їм до того, що 15–річна донька, наймолодша учасниця Першого міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик, який відбувся у львівській філармонії у квітні, привезла на Прикарпаття спеціальну премію «Квітка надії».

Щоб привернути увагу світової спільноти та української влади до вирішення соціальних питань чорнобильців та зони відчуження навколо ЧАЕС, інвалід другої групи з містечка Білицьке, що на Донеччині, на милицях має намір пройти близько 3 тисяч кілометрів територією України, Росії та Білорусі. А ще свою незвичну подорож Олександр Мазуренко присвячує 20–й річниці незалежності України.

Для 60–річного Олександра Мазуренка — це не перше випробування тисячами кілометрів, пронизливими вітрами, палючим сонцем та колючими дощами. Благодійна хода — це мірило не лише фізичного гарту, а й прояв його козацького духу, сили й волі.

Першу свою подорож на милицях він здійснив ще у 2000 році. Тоді Олександр перетнув Україну зі Сходу на Захід, від Луганська до Ужгорода. Мужній українець за 72 дні подолав близько 1600 кілометрів. Ту ходу наш земляк присвятив річниці Хрещення Русі. Під час подорожі відвідав святі для нього місця, зокрема Чернечу гору, місце, де на знак протесту проти русифікації вчинив акт самоспалення Олекса Гірник.