Постать індійського, міжнародного, а ще точніше — глобального магната на світовому ринку сталі Лакшмі Міттала добре відома фахівцям ливарної галузі. Після придбання ним металургійного комбінату «Криворіжсталь» Міттал викликає зрозумілий інтерес і серед українців. Як поведеться нова мітла на нашому подвір'ї — передбачити важко. Але можна робити певні прогнози на підставі дій Міттала на ринках інших країн. А ще цікаво, як стають магнатами, починаючи із забитого села в індійській глибинці.

— Сергію Адамовичу, чому Росія вкрай вороже налаштована до «помаранчевої» України?!
— Нинішня російська влада (не певен, чи лише нова, чи також попередня, хоч я не переконаний, чи особисто Єльцин) налаштована до України вкрай вороже. Україна теж була не надто доброзичливою до Росії; це взаємно, але не симетрично. Ненависть російського офіціозу більша і несправедливіша. Я вважаю, що глибинна причина не в тому, що несхвально ставляться до українських змін, які сталися внаслідок революції, а в тому, що загалом вороже ставляться до української незалежності, — вона дратує Москву. Москва добре розуміє, що розвалений Радянський Союз не відновити, відновлення кордонів я би назвав ненауковою фантастикою. Але одна справа — кордони, а цілком інша — вплив. Москва добре пам'ятає, як вона «тримала» соціалістичний табір, — напозір з державними кордонами було все добре — Угорщина була Угорщиною, а Чехословаччина — Чехословаччиною, але ж ви пам'ятаєте, чим це було насправді. І це породжує в Кремлі непереборне роздратування.

«Усіх наук лікарських доктор Сильвестр Дрималик, ординуючий лікар «Народної лічниці» і Притулку для воєнних сиріт у Львові, мешкає при ул. Сикстуській ч.12 і приймає хворих щоденно від 10—12 перед полуднем і від 3-5 пополудні», — сповіщала львівська газета «Діло» 5 липня 1916 року. Ця звістка неабияк порадувала «підпольських» українських селян, для яких «Лічниця» була чи не єдиною надією на порятунок, там безкоштовно обслуговували незаможних. Після російської окупації 1914—15 років ця лікарня тривалий час стояла, ніби паралізована. Та ще й доктора Дрималика як «москвофіла» арештувала австрійська влада. Певний час його утримували у львівській фортеці, ще й збиралися перевезти до концтабору Талергуф. Російська ж влада, окупувавши у Першу світову війну Львів, не вважала Сильвестра Дрималика москвофілом. Навпаки, українську «Лічницю», в якій він працював, російськi війська пограбували, вивізши навіть простирадла.
Блискучий вчений, медик-практик, громадський діяч, доктор Дрималик усе своє життя працював на українській ниві. І відійшов у інший світ як військовик на службі. Він став жертвою сепсису, скалічившись, коли оперував у «Народній лічниці» убогу пацієнтку з провінції. Рідня лікаря залишилась без будь-якого матеріального забезпечення. Останніми його словами були: «Боже, Боже, я всіх рятував, а мене нема кому врятувати!»

Тут одне з двох: або Івано-Франківськ з усіма його 240 тисячами мешканців — надто оригінальне місто, або Роман та Ірина Вірастюки — вельми скромні люди. Поясню своє здивування: коли ми з відомим у всьому спортивному світі метальником ядра, екс-капітаном легкоатлетичної збірної України домовилися про зустріч рівно опівдні у салоні краси «Фея», господаркою якого є його дружина, то завжди пунктуальний власкор «УМ», на сто відсотків упевнений, що такий престижний салон має бути в центрі міста, таки вскочив у халепу. Я запитував перехожих, заходив майже у всі перукарні, що розташовані в радіусі півкілометра від міської ратуші, і ніхто не міг пояснити, куди мені йти, аби потрапити у «Фею». Зрештою, напрямок руху вдалося встановити лише у розташованому на Валах салоні краси «Панна». Там чітко спрямували на протилежну, північну, сторону від ратуші, аж у кінець вулиці Бельведерської, і ці координати, спасибі «паннам», виявилися точними.
Вам ще не зрозуміла глибина мого здивування? Поясню конкретніше: пані Ірина — не тільки дружина Романа Вірастюка, вона — срібний і бронзовий призер двох косметичних чемпіонатів Європи з нарощування нігтів, минулорічна віце-пані та пані «Елегантність» України. Володарка стількох титулів не просто власниця салону краси — вона там працює, тобто приймає клієнток, котрі можуть потрапити в її крісло просто з вулиці.
Тепер скажіть мені, будь ласка, як іванофранківчанкам можна не знати, де розташована «Фея»? Мені ще пощастило. Поводивши містом, фортуна таки всміхнулася: я встиг зупинити «дев'ятку» Романа Вірастюка, котрий, не дочекавшись кореспондента, вже збирався їхати у своїх справах.
Вибачившись за запізнення, починаю розмову з найголовнішого: «Як здоров'я?».

21 червня — велике свято для нашої історичної науки. У цей день 1971 року українська скарбниця збагатилася знахідкою, яку називають «найбільшим археологічним відкриттям ХХ століття» на наших теренах. Українська земля подарувала нам, нащадкам давніх степових народів, дивовижне творіння людських рук, духу й натхнення — золоту скіфську пектораль середини IV століття до н.е., знайдену в кургані Товста Могила на Дніпропетровщині. «Батько» цього відкриття, археолог і поет Борис Мозолевський, назавжди заслужив пошану і захоплений подив нащадків.

Олександра Ніколаєнко, українська топ-модель, телеведуча та актриса, має чимале коло прихильників. За плечими в Саші — десять титулів, здобутих на різних конкурсах краси, купа інших відзнак. Як творча особистість дівчина постійно шукає нові форми самореалізації. Залишивши позаду участь у конкурсах краси, пані Ніколаєнко веде активне світське життя, надто ж у США, де вона — очікувана гостя прийомів на найвищому рівні, знімається в кіно, працює на каналі «Інтер», фігурує на закордонних тижнях високої моди. А наступного вівторка — 31 травня — Олександра вперше представлятиме Україну в журі міжнародного конкурсу краси «Міс Всесвіт» поряд із сімома відомими постатями Голлівуду. Конкурс відбудеться в Таїланді, а Саша буде першою в історії цих змагань слов’янською «суддею». «Пролобіював» її друг — мільярдер Дональд Трамп. З цього ми й почали нашу розмову.

Де б ми не привітали з народинами нашого навчителя Григорія Сковороду — в батьківській хаті козака Сави в полтавському містечку Чорнухи чи в конгрегаційній залі Києво-Могилянської академії, в придворній капелі в Санкт-Петербурзі чи в Академії дунайських країн у Братиславі, в садибі Томарів у черкаському селі Каврай чи в Харківському колегіумі при Покровському монастирі, чи, нарешті, в «останній гавані» філософа, в селі Пан-Іванівка на Харківщині, — усюди почуємо вдячне слово і знаного іменинника, і наших сучасників за те, що віднині щорічно всім людом відзначаємо день народження славетного любомудра і провидця. Вірний вибір іменинного престолу Григорія Савича і в нинішньому році — старовинний Переяслав став першою реформаторською сходинкою в педагогічній діяльності Сковороди.