Цього тижня виповнюються чергові річниці убивств двох провідних діячів українського націоналістичного руху. У п’ятницю — 50–ті роковини загибелі Степана Бандери, вчора минуло 52 роки по смерті Лева Ребета, одного з чільних ідеологів ОУН, який через незгоду з провідником утворив власну організацію.

Обидва атентати виконав один і той самий чоловік — Богдан Сташинський, теж галичанин, як і його жертви. За Ребета КДБ нагородило агента Сташинського фотоапаратом «Контакс», за Бандеру — орденом Червоного прапора.

Обидва замахи відбулися в Мюнхені за однаковим сценарієм, із застосуванням однакової зброї, розробленої у спецлабораторії КДБ. Від одного фатального під’їзду до іншого — хвилин 25 ходьби.

Напередодні сумних роковин кореспонденти «УМ» побували в столиці Баварії, пройшлися маршрутами загиблих провідників та їхнього ката. А також — більше дізналися про Лева Ребета й політичний рух, який він представляв в останні роки свого життя: ОУН (з), або ж «двійкарство».

Вересень 1989–го. Немічний Радянський Союз невпинно прямує до прірви. Та компартійні чиновники ще чуються в силі й, за традицією, продовжують гучно святкувати «червоні» дні календаря. Для Галичини цей місяць, названий підлабузниками Кремля «золотим вереснем», — особливий: рівно півстоліття тому сюди, форсувавши Збруч, прийшла радянська влада. Її зустріли хлібом–сіллю. Проте невдовзі «совєти» оскалилися — рівень національної свідомості галичан виявився загрозливо високим. Його почали «гасити» підручні Берії. Якими були масштаби передвоєнних тортур і розстрілів місцевого населення, достеменно ніхто не знав. Таємниця зберігалася за сімома архівними замками КДБ. А ще — в землі, зокрема десь під шаром ґрунту в Дем’яновому Лазу на північній околиці Івано–Франківська.

Поки компартійці святкували ювілей історичного возз’єднання, нечисленні засновники івано–франківського «Меморіалу» за ініціативою тодішнього машиніста локомотивно–ремонтного депо Романа Куцика 21 вересня почали розкопувати Дем’янів Лаз, завалений будівельним сміттям. Невдовзі вдалося натрапити на не бачене досі в Україні місце таємних захоронень жертв сталінських репресій — ківш екскаватора вийняв з ями перші останки замучених українців. Таємне стало явним й архістрашним.

23 вересня 1942 року окупанти розстріляли більше тисячі мешканців волинського села Кортеліси, а всі хати, пограбувавши, спалили. Нацисти у своїй документації пояснювали такі дії тим, що тамтешні селяни були «заражені партизанщиною». Дивно, що українські історики досі не присвятили цій вражаючій події серйозного дослідження. Здається, єдине джерело інформації про трагедію — це невеличка повість Володимира Яворівського «Вічні Кортеліси», написана 1981 року. Вона соцреалістично–пафосна й залишає по собі чимало запитань. Зокрема, про «зловорожих бандерівців», які в уяві письменника вимальовуються «поплічниками фашистів». Аби з’ясувати, що ж сталося 67 років тому в точці зіткнення інтересів нацистів, більшовиків, польських націоналістів та українців, вирушаю у прикордонне поліське село.

28 серпня Окружний адміністративний суд міста Києва виніс рішення, що штраф у 160 тисяч гривень за порушення законодавства України, а саме — незаконні розкопки на території Національного заповідника «Биківнянські могили» — присуджений цілком слушно підприємству «Меморіали України». Штраф наклала адмінкомісія після того, як Головне управління охорони пам’яток Київської міської держадміністрації та Український інститут національної пам’яті влітку 2007–го склали відповідні акти про порушення статті 35 Закону «Про охорону культурної спадщини». Підприємство «Меморіали України» на чолі з Дмитром Табачником, що діяло при Державній міжвідомчій комісії з питань увічнення жертв війни та політичних репресій, здійснювало несанкціоновані розкопки масових поховань у Биківні.

Підприємство «Меморіали України» звернулося до суду, щоб скасувати штраф. За півтора року суд детально розглядав цю справу і підтвердив незаконність діяльності Державної міжвідомчої комісії в Биківні. Суд розглянув усі документи справи, зокрема, фальшиві «дозвільні довідки» на проведення розкопок, які комісія сама собі виписувала за підписом свого ж голови, тодішнього віце–прем’єр–міністра з гуманітарних питань Дмитра Табачника. Секретарем міжвідомчої комісії був Віталій Казакевич, звільнений із посади у 2008 році.

На Черкащину повертається Іван Гонта, який був одним із керівників Коліївщини — національно–визвольного повстання на Правобережній Україні у 1768 році. Земляки вирішили встановити йому монумент при в’їзді в райцентр Христинівка. З такою ініціативою виступив міський голова Микола Наконечний.

Історія українців у Криму — одне з малодосліджених питань. Необізнаність або навіть наївне бажання створити «свою» історію, підрихтувати якісь небажані події призводить до міфотворчості. Тоді доводиться розвінчувати вигадку. Сучасні історики сперечаються про те, коли саме українці оселилися у Криму. Ускладнює дискусію те, що будь–яких слов’ян на півострові сьогодні намагаються ототожнити з українцями, навіть якщо нашого етносу на той час іще не існувало. Цікаво, що багато племен, які мешкали на території сучасної України, римляни називали одним словом — «сармати», навіть якщо племена не були спорідненими. Греки називали «скіфами» усі племена України. Про предків нашого народу вже достатньо написано, тому варто дослідити історію власне кримських українців.

«Ми давно виношуємо ідею європейського об’єднання в’язнів–жертв нацизму. Щоб разом боротися за наші права і доносити молоді, що жахіття, яке ми пережили, не має повторитися», — каже член бюро Української спілки в’язнів–жертв нацизму Надія Слєсарєва. Цього літа вона побувала у столиці Словенії Любляні на першому Європейському конгресі вигнанців та біженців — жертв фашизму та нацизму в 1920—1945 роках. У конгресі взяли участь близько 5000 делегатів з 11 європейських країн: Австрії, Боснії та Герцеговини, Польщі, України, Словаччини, Сербії, Франції, Росії, Хорватії та Чехії. У різних країнах вирішення проблем людей, що постраждали від нацизму відбувається по–різному. Скажімо, в Україні лише зі здобуттям незалежності в’язні були визнані повноцінними громадянами і отримали певну компенсацію за роки знущань і рабства.

«Українська держава має визнати свою історичну тяглість і стояти на базі не УРСР, а УНР і УГВР», — каже останній з живих учасників бою за Карпатську Україну та членів підпільного парламенту 90–річний Євген Стахів. Він прибув зі США на святкування 65–ї річниці Української головної визвольної ради. За його словами, УГВР було зініційовано після того, як ОУН у 1943 році змінила свою платформу з тоталітарної на демократичну. А це, у свою чергу, — після того, як західняки–оунівці з похідними групами пішли на Схід і познайомилися з тамтешніми самостійниками. І сталося: гарячі карпатці, опинившись поряд з виваженими степовиками, згадали історію Запорозької Січі, про яку читали потай, навчаючись у польських школах. Згадали, що армія Української Народної Республіки, та й УПА устрій і термінологію (кіш, сотник, хорунжий) взяли від козаків, тож годилося б прийняти їх демократичний світогляд. Відбулася еволюція: від ідеології диктату — до ради і співпраці задля створення спільної демократичної держави.

І от ми вже маємо державу. Та чи відбувся перехід у суспільній свідомості від революційної романтики до спокійного державного будівництва?

Чи була легітимною з погляду міжнародного права Українська Повстанська армія? Відповідь на це питання автоматично підтвердить одну з тез–антонімів: для українського народу вояки УПА були бандитами, що «відривали мирне населення від братньої Росії», чи героями, які прагли ціною власного життя забезпечити землякам духовну, культурну й господарську свободу.

Два найважливіші уроки дає нам історія Української головної визвольної ради, 65–річчя якої відзначаємо цими днями. Перший — об’єднання українських патріотичних сил можливе і необхідне, особливо в кризові для нації періоди. Другий — запорукою успіху українського руху є його відкритість і демократичність.