На Черкащину повертається Іван Гонта, який був одним із керівників Коліївщини — національно–визвольного повстання на Правобережній Україні у 1768 році. Земляки вирішили встановити йому монумент при в’їзді в райцентр Христинівка. З такою ініціативою виступив міський голова Микола Наконечний.
Наразі уже залито фундамент майбутнього монумента. Пам’ятник Івану Гонті встановлять на історичному місці, там межують поля сіл Розсішки та Орадівка. Ці два населені пункти були власністю Івана Гонти. А в Розсішках він народився.
«На постаменті Іван Гонта стоятиме із шаблею в руці. Монумент буде заввишки до десяти метрів. Його виготовлять за спонсорські кошти в Полтаві», — розповідає «УМ» заступник христинівського міського голови Олександр Кучеренко. Відкрити пам’ятник козаку Гонті збираються 14 жовтня, на Покрову.
Іван Гонта народився у селянській родині у 1740 році. Він був видним козаком, грамотно говорив і писав. Займав посаду уманського сотника. Знехтувавши власним добробутом, Іван Гонта разом із загоном козаків приєднався до гайдамацького війська на чолі з Максимом Залізняком. Мотивом такого вчинку був патріотизм, любов до України, прагнення визволити з ярма свій народ та жити у вільній державі. У червні 1768 року російський загін оточив Умань, де на той час перебували Гонта та Залізняк. Вважаючи росіян своїми союзниками, гайдамаки разом зі своїми ватажками не чинили опору і були заарештовані. Івану Гонті польським судом було винесено страшний вирок: протягом двох тижнів його мали жорстоко катувати (виривати пасмами шкіру та відтинати кінцівки), а останки виставити для залякування в 14 українських містах. Але вже на третій день знущань Гонті, який мужньо терпів тортури, коронний польський гетьман наказав відрубати голову. Ватажку Коліївщини, за деякими даними, було лише 28 років.
Дружину і чотирьох дочок Гонти привселюдно висікли різками на уманському майдані та відправили на заслання. Єдиному сину Гонти вдалося врятуватися в Молдові. Це розвінчує міф про вбивство Гонтою своїх синів, описаного Шевченком у «Гайдамаках».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
