На Запоріжжі команду Віктора Ющенка зустрічали вже традиційно: народ — гаряче і радо, влада — більш ніж прохолодно. У Мелітополі мітинг на центральному майдані проходив у атмосфері загального піднесення, люди скандували прізвище народного кандидата у президенти й довго не хотіли відпускати Ющенка зі сцени. Зрештою, так було в усіх містах та селах, до яких завітав лідер коаліції «Сила народу». Скажімо, в курортній Кирилівці на мітинг зібралося понад шість тисяч, серед яких були як мешканці селища, так і відпочивальники з усієї України. Ледве не носили Ющенка на руках і в райцентрі Михайлівка. Щоправда, перед початком зустрічі В.Ю. з михайлівцями центр селища несподівано знеструмили, однак це не завадило опозиційному кандидатові провести мітинг, оскільки все необхідне для виступу обладнання працювало від автономного електрогенератора, який про всяк випадок захопила з собою передбачлива команда «нашоукраїнців» — їм до таких несподіванок не звикати.

Стадія 1/32 фіналу Кубка України та участь у ній вищолігових клубів придумана передусім задля популяризації футболу в глибинці. Те, що провінційні колективи мають перевагу свого поля, має лише підвищувати інтригу в протистоянні з грандами. Але останні (в сенсі — гранди) якось привчилися долати перший кубковий бар'єр без надмірних зусиль. Сенсації трапляються рідко, хоча підсумкова перевага в забитих м'ячах часто зупиняється на позначці «один». Але це — не про «Динамо» й «Шахтар». Золотий і срібний призери минулої першості «привезли» друголіговим колективам по чотири голи кожен. Мабуть, через те, що досить умовно можна було назвати ті склади киян і донеччан, у яких вони вийшли на поля в Мелітополі та Раві-Руській, «резервними» чи «другими». Обидва наші представники у Лізі чемпіонів мають по кілька рівноцінних виконавців на кожну позицію, що й підтвердили минулого уїк-енду. До речі, деякі автори голів, як, приміром, динамівці Гіоане й Пеєв та донеччани Агахова і Брандао, минулого сезону були «основними» у єврокубках.

Співробітники управління Служби безпеки України в Полтавській області днями затримали мешканця обласного центру, котрий організував ввезення в Україну з Російської Федерації біологічно активних добавок, термін зберігання яких закінчився. Більш ніж сумнівний, власне, небезпечний для здоров'я «натурпродукт» систематично завозили в нашу країну залізничним транспортом і розповсюджували через мережу аптечних закладів Полтави, Києва, Харкова, Черкас, Запоріжжя, Донецька, Одеси, Миколаєва, Краматорська та інших міст. Про масштаби надто бурхливої діяльності спритника та його помічників свідчить і той факт, що під час спецоперації співробітники СБУ вилучили 136 чималих коробок із тими ж таки задавненими біодобавками. А ще — велику кількість етикеток, які призначалися для наклеювання на пластикові флакони з препаратами, термін споживання яких закінчився.

Сенсаційне повідомлення про можливе перебазування ВМС України зi зручного Севастополя в озеро Донузлав неподалік Феодосії, що начебто планується здійснити після останніх домовленостей українського та російського президентів, спробував спростувати начальник Головного штабу, перший заступник головкома ВМСУ Ігор Кабаненко. «Це повідомлення носить провокативний характер, — вирішив капітан I рангу Кабаненко, реагуючи на опубліковану ЗМІ заяву Громадського комітету «Український Севастополь». — Базування ВМС України та Чорноморського флоту РФ у Севастополі здійснюється в межах базових угод про параметри поділу Чорноморського флоту колишнього СРСР». Водночас в інтерв'ю Бі-Бі-Сі він визнав, що існують плани перебазування принаймні частини українського флоту з Севастополя в Донузлав, щоправда, не уточнивши, про яку саме частину флоту йдеться. Отже, немає диму без вогню.

Окрім заангажованих випусків новин, російських серіалів та безмежних американських бойовиків, телебачення України пропонує шоу. Вже довгий час найрейтинговішими в цьому плані залишаються так звані інтерактивні, або ж реальні шоу: варто згадати наприклад «iнтерiвський» «Шанс», російську «Фабрику зірок» або німецьке Deutschland sucht die Superstar («Німеччина шукає зірки»). Таку шалену популярність тут забезпечують, мабуть, справді реальні емоції учасників, коли ті довго плачуть в камеру, не подолавши якийсь етап відбору, розповідаючи при цьому брутальні подробиці з життя інших конкурсантів, або ж сам інтерактив, коли кожен із глядачів має право якось вплинути на кінцевий результат змагань, відчувши себе при цьому на якусь мить важливим. Звертають увагу на такі проекти і самі юні таланти, бо для них — амбітних і співочих — це, часто, єдина можливість «засвітитись».

Позавчора місцевий суд Орджонікідзевського району Запоріжжя знову марнував час на розгляд уже двічі юридично з'ясованого питання — про статус російської мови. Проблема в тому, що у міськраді склалася деструктивна більшість, яка марнує час на реалізацію безперспективних проектів. Упродовж останніх років прокуратура Запоріжжя вносила протести на низку рішень сесії міської ради, і місцева Феміда їх задовольняла.

Часи зараз такі, що без «калаша» чи «Узі» на вулиці часто буває якось незатишно. Незахищено якось. Утім зброя є звичним атрибутом лише для бандитів та народних депутатів. А пересічним громадянам лишається сподіватися на швидкі ноги та на долю — раптом пронесе. Та ще мрійливо пригадувати сюжети з бойовиків, коли вправний хороший хлопець голіруч укладає в штабелі купи поганих «бойз». «Кійя-а!» — подумки шепоче добропорядний громадянин і, зібравшись з духом, вирушає до найближчої секції карате. Або ушу. Чи кунгфу. Чи айкідо. Де його ждуть сенсей, кімоно і маківара...

Mинулих вихідних міський голова Бердянська Валерій Баранов мав би сидіти за гратами. Це якщо вірити чуткам, котрі блискавкою поширювалися на курорті минулого тижня. Про всяк випадок автор цих рядків зателефонував меру Бердянська 25 липня, аби почути правду з перших вуст. «Любить бердянський народ жартувати, — засміявся пан Баранов. — І до чуток ласий. Та живий я і здоровий».

Я пробула у вагоні для «спецконтингенту» (читай: в'язнів) хвилин п'ятнадцять максимум. Так само, як і решта моїх колег, які цього тижня на запрошення Уповноваженого з прав людини Ніни Карпачової рушили на київський вокзал подивитись, як етапують засуджених. Більше витримати було б складно — це відчули усі. Ніна Іванівна зняла свій шарфик і перекинула через руку жакет, зауваживши, що, «здається, час роздягатися...». Та справа була навіть не в тому, що стояла спека. (Хоча припікало так, що піт з усіх котився градом, даруйте за неапетитну подробицю репортерського буття). Справа в тому, що у вагоні для «зеків» майже абсолютно перекритий доступ повітря. Хтось із журналістів, перед тим як кинутись до виходу з криком: «Ой, дайте скоріше дорогу, скоріше на свіже повітря!», встиг заміряти ту щілину, через яку до в'язнів в'яло течуть затиснуті залізом струмені повітря. «П'ять сантиметрів, ви уявіть собі, п'ять сантиметрів», — гукав «дослідник». Еге ж, уявіть собі. І помножте ці сантиметри на кількість вікон, а потім розділiть на кубатуру вагона і «поголів'я» в'язнів. Втім про поголів'я — це я дарма. Скотину возять краще. Ще й дбають, напевне, щоб якась корова Лиска не здохла в дорозі, вчасно з'їла свій харч та благополучно звільнила від «зайвого» свій сечовий міхур (для українських в'язнів і це проблема — штучно створена відповідальними особами, але проблема). Та про все по порядку...