Перша сесія Верховної Ради Української РСР 12–го (за нинішнім відліком — І демократичного) скликання відкрилася 15 травня 1990 року. Вперше в історії УРСР Верховна Рада почала функціонувати в парламентському режимі: сесія тривала не один–два дні, як раніше, а 60 робочих днів, причому без колишнього «одобрямсу» заздалегідь підготовлених рішень Компартії. За підсумками перших вільних виборів, що відбувалися за мажоритарною системою (де треба — у два тури, щоб кандидат набрав понад 50% голосів), більшість у ВР комуністи — «група 239», прозвана так опозицією за кількістю її членів. Але перевага в ініціативі й затребуваності була на боці націонал–демократів, оформлених у фракцію «Народна рада». Її основу становив Народний рух України — тоді ще громадська організація, а не партія. Як і демократи в Москві, Прибалтиці, інших республіках, українська опозиція взяла курс на вихід зі складу СРСР.

Сонячного понеділка 16 липня політично–спекотного літа 1990 року біля будинку українського парламенту, як і щоденно з дня початку роботи першої сесії Верховної Ради Української РСР 12–го скликання, вирувало людське море. Після палких промов народних депутатів патріотичного крила парламентарії проголосували за ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Цю знаменну подію «Народна газета», яка тоді висвітлювала політичні події і соціальне життя перебудовного періоду від імені Народного руху України, вирішила представити на своїх сторінках світлиною із зображенням депутатів — колишніх політв’язнів, тоді ще не розсварених боротьбою за гетьманську булаву.

«Низький рейтинг» серед народу тогочасних політичних лідерів (князів) став, можливо, однією з основних причин монголо–татарського бліцкригу на українських землях у ХІІІ столітті. У травні 1223 року на річці Калці (нині Кальміус на Донеччині) відбулася перша проба сил княжих дружин Київської Русі з ордами Чингісхана. Залишки розбитого вщент об’єднаного русько–половецького війська монголи розчавили, накривши дошками з возів і пройшовшись по них кіннотою. Проте це була лише розвідка, а для князів — попередження. 16 років войовничі кочівники не з’являлися на землях України. Утім політична еліта належних висновків не зробила. Як писав Михайло Грушевський, «князівсько–дружинний режим важким тягарем лежав на народній масі». Коли ж у 1239—40 рр. східний вітер приніс на землі Київської Русі тьми хана Батия, а «руські князі розтікалися куди видко», багато громад пішли назустріч татарській грозі: піддалися добровільно загарбникам і за те були помилувані.

Чому Країна Рад, яка упродовж свого існування готувалася до війни, виявилася такою безпорадною і не підготовленою до неї? На кому лежить відповідальність за мільйони загиблих людей? Відповіді на ці питання відомий у світі фахівець із питань історичної пам’яті доктор Владислав Гриневич упродовж десятиліть намагався віднайти не лише як історик. Його дід загинув при обороні Києва у так званому Київському котлі і досі, згідно з радянською офіційною термінологією, вважається «зниклим безвісти». Пан Владислав пригадує, як його бабуся роками раз по раз вдивлялася у вікно і на запитання, кого виглядає, відповідала: «Чоловіка, Андрія Івановича, може, він повернеться...»

До кінця 1980–х в Україні існувало два потоки суспільної пам’яті: офіційний, «героїко–романтичний» і народний, скорботний. Потім на два десятиліття історики отримали свободу дослідити доти не доступні теми, які ще зберігали в пам’яті очевидці. За останні п’ять років, у час президентства Віктора Ющенка, більшість архівів справді стали відкритими, дослідження активізувалися. Нині ж українські історики знову відчули на собі важку руку «керівної і спрямовуючої». Історію, як і колись, намагаються підмінити пропагандою. Ця пропаганда є старою за змістом і новою за формою.

Київ посідає особливе місце в історії вітчизняної авіації. Саме тут знялися в повітря перші в Російській імперії та в Україні літаки місцевого виробництва. І сьогодні Україна є однією з восьми авіабудівних держав світу. Ми маємо повний авіаційний цикл — здатні проектувати, виробляти, експлуатувати і ремонтувати літаки. Саме в нашій країні створені й нині літають найбільші в історії людства крилаті машини Ан–124 «Руслан» та Ан–225 «Мрія». А починалося все рівно сто років тому...

31 травня 1223 року відбулася найбільш резонансна акція об’єднаного русько–половецького війська — битва з монголо–татарами на річці Калка. Її наслідки виявилися фатальними для союзників. Утім досі маловідомими залишаються інші факти співпраці русичів і половців. Половці брали участь у походах на Угорщину, Польщу, Волзьку Булгарію. Тільки в 1078—1196 роках — 26 разів. Їх кликали Олег і Роман Святославичі, Давид Ігоревич, Всеволод Ольгович, Ізяслав Данилович, Святослав Ольгович, Юрій Володимирович, Святослав Всеволодович, Гліб Юрійович, Ярослав Всеволодович, Рюрик Ростиславович. Окрім Давида Ігоревича, що найняв половецького князя Боняка і його загін, всі інші князі були родичами половців — синами, онуками, чоловіками половчанок. Літописці відзначають, що іноді саме степові родичі переконували київських князів припинити чвари і встановити мир на Русі.

Це старе фото датоване 1929 роком. На ньому сфотографовані мої дід Микола й баба Марія (крайня праворуч) Стригуни, котрі жили в селі Самгородок Смілянського району Черкаської області. Молоді, закохані, щасливі, із донькою–первістком на руках, у яких попереду все життя, вони дивляться в камеру фотооб’єктива й не відають, що доля складеться не так, як мріється. У 35 років Микола Климович Стригун піде на війну з німцями та навіки зникне безвісти. А Марія Іванівна самотужки виховає й поставить на ноги трьох малих дітей і півстоліття, до кінця свого життя, виглядатиме чоловіка з тієї страшної війни. Така гірка доля моїх прадідів тісно переплетена з історією та стражданнями України...

20 років тому, 29 квітня 1990 року, село Антонівці на Тернопільщині було визнане «офіційно відновленим» після розгрому 1946 року. Тоді найбільш непокірних мешканців депортували до Сибіру, а 177 родин вивезли до сіл Розділ та Привітне Запорізької області, інших розсіяли по Шумському та Лановецькому районах Тернопілля. І все це — за те, що люди не відмовилися підтримувати українських підпільників–повстанців. І за бій, що стався тут 22—25 квітня 1944–го між воїнами УПА і військами НКВС. У 1952 році Антонівці були «ліквідовані» указом Президії Верховної Ради УРСР. У 2001 році тут, згідно зі статистичними даними, проживало 24 особи. І от 11 лютого 2010 року на сесії Тернопільської обласної ради депутати прийняли рішення визнати реабілітованими депортованих мешканців села Антонівці.

9 травня — велике свято перемоги над однією з антилюдських сил, німецьким націонал–соціалізмом, його мілітарною силою — вермахтом — у важкій, кривавій війні. Правда про події 65–літньої давнини має бути закарбованою в пам’яті, але без радянських міфів, які засіли в головах частини громадян України.

Михайло Горбачов був моїм першим юнацьким захопленням. Скажу більше: якби від майже шестидесятирічного (тоді!) дядька відмінусувати років тридцять, прибрати лисину і виструнчити фігуру, я б сказала, що він був моїм першим коханням. Ні, на героя роману він не тягнув. Але на видатного діяча сучасності — цілком. Принаймні так вважала я. Десятирічним дівчам я страшно побивалася, коли у 1984–му Рейган по–дурному пожартував, сказавши по ТБ, що йде віддати наказ атакувати СРСР. В голові крутилася композиція Мерла Тревіса «Шістнадцять тонн» (про нелегку долю шахтарів), яку чомусь презентували як «пісню американських льотчиків» і в якій «самопальні» перекладачі знаходили слова: «...а бомбы в люках — тяжелый груз, летите, мальчики, бомбить Союз».