Понад місяць тому міністр освіти Дмитро Табачник у ефірі телеканалу «Інтер» сказав, що міністерство відкликає свій лист про рекомендацію «Історії українського права» (Київ, Грамота, 2010) як навчального посібника для вишів, бо «там є кілька речей, які викликають острах у будь–якої нормальної людини». Тобто він визнав, що міністерство допустило помилку, надавши гриф навчальному посібнику. Чому ж так пізно було проаналізовано текст навчального посібника, адже тодішнє Міністерство освіти та науки надало гриф ще у червні 2010 року?

У 1985 році 20 листопада в комп’ютерному світі стався своєрідний переворот — на світ з’явилася версія Windows 1.0, що стала першою спробою реалізувати систему з графічним інтерфейсом. Вона включала в себе лише базові функції — створення файлу, його копіювання, управління налаштуваннями. Відтоді Windows пройшов довгий шлях еволюції і став справжнім лідером на ринку технологій. Ця операційна система сьогодні встановлена на 90 відсотках комп’ютерів. Найперша версія Windows завантажувалася з двох дискет, на яких зберігався код операційної системи, після чого вона запускалася як звичайна програма...

Допитливі вчені почали розкопувати землі столиці колись потужного Галицько–Волинського князівства ще в другій половині ХІХ століття. Першими тоді за лопати взялися професор історії Львівського університету Ісидор Шараневич та священик із придністровського села Залуква Лев Лаврецький. Вони й стали піонерами розкопок давньогалицьких храмів. Із тих пір археологи в літній «копальський» період неодмінно обсідають пагорби Галицького Придністров’я, як бджоли квітуче різнотрав’я. З порожніми руками дослідники звідси майже ніколи не повертаються. У музеї історії «Давній Галич» зберігається лише дещиця знайдених тут артефактів, зокрема різноманітні ювелірні прикраси із золота, срібла та бронзи — сережки, нашийні гривни, хрестики, монети–дирхеми.

Ранні осінні вечори поглинають усе своєю холодною чорнотою. В один із таких вечорів стало традицією запалювати на підвіконні свічку — свічку скорботи за загубленими голодом у 1932—33 роках душами. Серце радіє, коли бачу маленькі мерехтливі маячки у вікнах столичних багатоповерхівок, і водночас гнітиться, стискаючись від болю усвідомлення втрати тих, кого знати не випало, тих рідних, яким завдячують життям мої батьки. Щорік, висловлюючи подяку за своє життя, запалюю свічку і сподіваюся, що цей вогник буде видно там, вище, і що він принесе спокій невинним душам.

Наприкінці квітня Президент Янукович на засіданні ПАРЄ заявив, що «говорити про геноцид українського народу неправильно», що то було спільне лихо всіх братніх народів СРСР; він повторив оцінку трагедії, що її дала Москва. Але це суперечить і фактам, і Закону України від 2006 року, в якому Голодомор–33 визнано «геноцидом українського народу», і рішенню Апеляційного суду Києва вiд 13 сiчня 2010 р., який встановив факт геноциду та його винуватців — комуністичне керівництво СРСР.

У 2009 році указом Президента Віктора Ющенка 28 жовтня було офіційно проголошено Днем звільнення Укра­їни від фашистських загарбників. Таким чином в Україні з’явилося друге офіційне свято (хоч і не вихідний день), «спрямоване на все­народне прославляння воїнів–переможців, повагу до пам’яті мільйонів полеглих за звільнення української зем­лі представників усіх національностей, спів­вітчизників, загиблих на окупованій території, в концтаборах, на фашистській каторзі».

У ході звільнення України радянські війська провели 15 наступальних операцій. З осені 1943–го по осінь 1944 року на нашій землі було зосереджено майже половину Червоної армії. Завершила звільнення України Карпатська операція, що почалася 9 вересня 1944–го наступом 1–ї гвардійської армії. 27 жовтня було звільнено Ужгород, а 28 жовтня 1944 року радянські війська вийшли на нинішній кордон України. Але відомий історик, професор Володимир Сергійчук має власний погляд на «воєнні» дати для України.

Можливо, назвою Русь нам слід завдячувати загарбникам зі Сходу — роксоланам (аланам) і аварам, а також арабським купцям і варягам. Київські князі перенесли цю назву на підкорені ними народи Північно–Східної Європи — літописні меря, мурома, вєсь, мордва, заволочська чудь, пермь, печера, ямь. Первинне значення цього терміну — світлий (білий). Утім цю назву нав’язали нашим пращурам силою. Чи варто бідкатися, що у нас начебто вкрадено назву Русь? Вона як прийшла зі Сходу у VI столітті, так і остаточно повернулася туди на початку ХVIІІ століття. Для нас вона назавжди залишиться рідною лише щодо часів Київської Русі і козаччини. Натомість наші пращури залишили нам іншу назву — Україна, утворену від праслав’янського іменника край. Хоча таке трактування дуже не подобається ура–патріотам. Мовляв, ніяка ми не окраїна, а пуп землі. Проте французький картограф і інженер Гійом Боплан, який подорожував Україною в першій половині ХVII століття, у вступі до своєї відомої праці «Опис України» писав про «велике пограниччя — Україну, розташовану між Московією і Трансільванією». Ця характеристика залишається актуальною й сьогодні. Адже в географічному і цивілізаційному сенсі ми знаходимося на межі — між Росією і об’єднаною Європою.

Очевидно, це в Донбасу планида така — бути краєм гірників та металургів. Професії ці були тут популярними з давніх–давен. Свідчення тому археологи розкопали в так званій Бахмутській улоговині, що розкинулась на два суміжні райони Донеччини та Луганщини. Цілий гірничо–металургійний комплекс тут діяв iз XVII по XIII століття до нашої ери. Тобто даній «спеціалізації» регіону — три з половиною тисячі років.

За склом музейних вітрин — грайливо розставлені доісторичні дзеркала, глеки для вмивання, пляшечки для ароматичних речовин, слоїки для бальзамів, шкатулочки для прикрас і близько півтори тисячі самих прикрас — від кам’яної доби до сьогодення, зібрані на території всієї України — від Луганщини до Буковини. Уявляється, як тисячі три років тому тутешні красуні перед бронзовим дзеркалом приміряли намиста й сережки, щоб пасували до одягу. До речі, колекції прикрас та аксесуарів Національного музею історії України міг би позаздрити будь–який музей світу. Зокрема, сервізові бронзових виробів античної доби, знайденому на Черкащині. У Метрополітен музеї Нью Йорка — дві–три одиниці з подібного сервізу, а в нас — аж 14 предметів. До того ж свої сховки задля виставки відкрили Інститут археології НАНУ та Музей історичних коштовностей. Хоча скіфську пектораль не виставляли: її й так усі знають.

Рівно 20 років тому Україна задекларувала, що бажає самостійно панувати в межах своєї національної території. Доти все було «спільне», точніше, «центральне»: заводи і фабрики, військо, гроші, міжнародні відносини, багатства надр тощо. А 16 липня 1990 року Українська РСР заявила про право власності на частку загальносоюзного добра. До реального усамостійнення, як згодом виявилося, залишалося ще півтора року, але перший крок був дуже важливим.

Верховна Рада, в якій більшість складали комуністи (сумнозвісна «група 239»), «пішла на поводу» в самостійників із багатьох причин. Масштабний робітничий страйк під соціальними гаслами і мітинги під стінами ВР із вимогами суверенітету, звісно, мали свій вплив. Однак компартійці більше прислухалися до резолюції XXVIII з’їзду Компартії України «Про державний суверенітет Української РСР», ухваленої в березні. КПУ не була самостійною і вочевидь здійснювала «спільний план» КПРС. Адже Декларація про державний суверенітет Російської Федерації була вже проголошена 12 червня. А в заключному положенні української «сестри»–декларації йшлося, що цей документ буде використаний «для укладення нового союзного договору». Центральна влада таким чином прагнула опанувати й очолити масовий рух до свободи. Однак не все змогла передбачити і не всюди «підстелила соломки». Усе стало на свої місця в серпні 1991–го, а рік до того Україна жила ніби в підвішеному стані між залежністю й самостійністю — Союз хоч і прямував до розпаду, і деякі інші республіки, зокрема прибалтійські, домоглися значно більших успіхів у боротьбі за незалежність, але Москва ще тримала Україну. Київ мав декларований суверенітет, але ще не сформував більшості необхідних механізмів для його реалізації.

Про особливості прийняття Декларації про державний суверенітет України, його наслідки та нинішнє бачення — наша розмова з народним депутатом Іваном Зайцем, нині — членом фракції «Наша Україна – Народна самооборона». У 1990 році він так само був членом парламенту й опозиціонером, активістом «Народної ради», одним із «батьків» націонал–демократичного варіанта Декларації.