Роман журналістки Елізабет Гілберт заснований на власному досвіді self–made woman (у наших краях такий тип емансипованої жінки називають «комсомолка, спортсменка, красуня»), яка одного разу усвідомлює, що за рекорди у власному житті треба розплачуватися. Шлюб не здається вже таким ідеальним, комфорт­не життя втомлює одноманітністю, а інтрижка з молодим сексуальним актором опускає самооцінку до позначки «нижче плінтуса». У цей критичний момент героїня отримує знак згори — спогад про пророцтво цілителя з Балі — й вирушає в подорож, яка має привести її до самої себе: в Італії вона має задовольнити пристрасть до хорошої їжі, в Індії — віднайти душевний спокій і, нарешті, у цілителя на Балі — своє призначення і долю. Елізабет Гілберт скомпонувала хорошу книжку за рецептом бестселера (близька читачеві історія+пригоди) й видала «Їсти, молитися, кохати» 40 мовами світу (українська до їх переліку не входить). Звісно, Голлівуд не міг не відчути цю золоту жилу.

У старовинній будівлі, що слугувала кілька століть тому друкарнею і де тепер працює Музей книги і друкарства України, протягом цього місяця можна вивчати еволюцію національної графіки ХХ століття. Іменами Георгія Нарбута, Василя Кричевського, Георгія Якутовича і Сергія Якутовича сьогодні освічену людину не здивуєш. Тому організатори виставки вирішили копнути глибше і представити художників, менш відомих загалу, які, проте, не менше за відомих спричинилися до розквіту графічного мистецтва, й назвали екпозицію першою ретроспективою книжкової графіки в Україні. У двох залах на другому поверсі вмістилося близько 250 малюнків із фондів трьох музеїв (Музею книги і друкарства, Національного художнього Музею України і Львівського національного музею
ім. А. Шептицького), а також із колекцій Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства при НаУКМА та приватних збірок.

Скандал щодо ймовірного виселення з території Лаври (точніше — Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника) музейних установ та художніх майстерень, що розгорівся у липні після візиту до Києва глави Російської православної церкви Кирила, тривалий час супроводжувався лише чутками й туманними поясненнями чиновників.

«Мудацтво — це брак самоповаги. Коли людина не поважає себе, тоді вона не поважає навколишній світ, зі зневагою ставиться як до майбутнього, так і до минулого. Це стан речей, що пронизує наше суспільство від еліти й, приміром, до хлопців із Борщагівки», — каже Володимир Тихий, продюсер проекту й режисер кількох короткометражок цього циклу, відомий нам як автор екранізації за твором Ірен Роздобудько «Ґудзик». Це кіно можна назвати правильним і пристойним: iдеться в ньому про нормальних людей зі складними стосунками, тут тільки істерики і ніяких тобі какашок. Тема екскрементів i тупих індивідуумів виникла у Тихого з початком економічної кризи, коли пригальмував конвеєр iз виробництва «мила» й рекламних роликів. Відтак звільнився час для роздумів i творчого хуліганства — Володимир Тихий разом із командою колег–однодумців вирішив заповнити кілька лакун, притаманних національному кіновиробництву: зняти кіно без грошей (забути плач про відсутність державної чи інвестиційної підтримки), про наболіле й про звичайних наших людей — два останні пункти виявили, що знімати треба про мудаків.

Підкилимність, інтриги й непрозорість — суть української дійсності, незалежно від того, про яку сферу життя йдеться: від вирішення питань у парламенті до з’ясування проблеми в житловому комітеті. Культура, звісно, не виняток. Не так давно в «УМ» потрапило звернення керівництва Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України» до Віктора Януковича з проханням надати їм статус національної: при тому що діяльність цієї організації — як і імена її членів — маловідома в Україні й сфокусована здебільшого на російській літературі. Це, крім того, що в державі вже існує одна національна письменницька організація. Інший документ засвідчував готовність Міністерства культури підтримати ініціативу «КЛУ». Спроби редакції отримати від обох сторін чіткі пояснення наткнулися на стіну спротиву.

«Привіт! Я Джамала» — тонка, смаглява дівчина, що протягнула мені руку для вітання, і в житті відповідає своєму сценічному образу — хитро закручений тюрбан на голові, стильна теракотова сукня, високі підбори. Але більше за весь цей жіночий антураж вражає щира посмішка й відкритий погляд красивих карих очей. Гадаю, у попередньому житті вона мала бути кішкою — надто в ній вчувається кошача сутність: експресивна в полі (на сцені), лагідна зі своїми (в побуті).Незважаючи на те, що популярність до співачки прийшла лише рік тому, вона вже встигла дати багато інтерв’ю. Каже, що не втомлюється від спілкування, єдине, що турбує, — часто повторювані запитання. Із Джамалою можна спілкуватися про все: її роботу, моду, стосунки між людьми. Як справжня жінка, вона може багато й красиво говорити на різні теми, хоча під час спілкування ти відчуваєш, що найбільше їй хочеться розмовляти про музику.

На початку вересня у Венеції, де Адріатичне море і пісочне узбережжя манять на пляжі острова Лідо, традиційно проходить Венеційський кінофестиваль, цього року 67–й раз.

Звістка про пікет Ірени Карпи та Сергія Жадана біля готелю «Адлон», де зупинився під час німецького візиту Віктор Янукович, облетіла всі інформаційні агенції. Дехто навіть позубоскалив: «Ага, попіарилися українські письменники за рахунок Януковича». Насправді, варто оцінити вчинок двох українців, які спромоглися за кордоном зорганізувати громадянську акцію протесту проти утисків свободи слова і зібрань в Україні, проти тиску на журналістів й повернення до радянського штибу життя. До ініціативи українських письменників приєдналися їхні сім’ї (навіть 13–денна дочка Карпи) та берлінська інтелігенція: професори україністики, перекладачі, магістранти, німці–українофіли.

Про те, що в нашому прокаті з’явився фільм, дубльований російською мовою, я з’ясувала, відвідавши у кінотеатрі «Україна» сеанс «Привида» (The Ghost Writer) Романа Поланського. Звідки?! Як виявилося, працівники кінотеатру також були здивовані: раніше такого не було, проте картина мала прокатне посвідчення, видане Державною службою кінематографії України. Тобто все законно. Пов’язане це з тим, що 21 червня цього року уряд вніс деякі зміни в документ, що регулює показ фільмів в Україні, — Положення про державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів. Згідно з правками, відтепер дозволений прокат фільмів, дубльованих або озвучених не на території України, якщо це авторське кіно (інтелектуальне, альтернативне, експериментальне) й виходить воно тиражем не більше десяти фільмокопій. Рішення, чи є кінопродукт авторським кіно, чи ні, приймає спеціальна комісія при Мінкульті. До цього авторське кіно (яке ще називають фестивальним або арт­хаузним) в Україні демонстрували мовою оригіналу з українськими субтитрами.

Заперечивши штучність Голодомору й заплющивши очі на існування національно–визвольного руху, Президент Янукович усе ж знайшов (чи, швидше, за нього це зробили радники) святе місце, яке може допомогти йому викликати симпатію українського електорату. Йдеться про культ Тараса Шевченка, до якого Янукович періодично звертається, починаючи з 9 березня цього року. Ініціювавши в канівському Музеї Шевченка євроремонт, четвертий Президент України тепер збирається використовувати пам’ятку архітектури авторства Василя Кричевського й Петра Костирка ще й як адміністративну будівлю.