Трагедія розігралась у селі Сутиски Тиврівського району Вінниччини в останній грудневий вечір, коли сім'ї обох її малолітніх учасників якраз готувались до зустрічі Нового року. Двоє друзів, дев'яти і восьми років, грались у дворі біля приватних гаражів, де і надибали під купою металобрухту обріз мисливської рушниці. Для них він виявився знахідкою неабиякої цінності, тож надалі головною іграшкою у забавах стала справжня вогнепальна зброя: гравці бігали з нею біля будинку, цілились один в одного, зводили і спускали курок. Аж раптом гучно гримнуло — і один iз хлопчиків упав, обливаючись кров'ю. З'ясувалося, що в патроннику стояв заряджений патрон, тому постріл майже впритул зі ствола шістнадцятого калібру не залишив малюку шансів на життя — він помер у машині швидкої допомоги.

Віднині люди, які мають значні особисті заслуги у розвитку економіки, соціальної та культурної сфери регіону, а також відзначились у благодійній, гуманістичній та громадській діяльності, зможуть отримати спеціальну медаль «За особистий внесок у розвиток Вінниччини». Створення нової нагороди ініціювала обласна державна адміністрація, а обласна рада затвердила її та передбачила необхідні видатки. Спонукало місцеву владу до такого кроку фактичне «знецінення» відзнаки, яка досі була найвищою в області, — почесної грамоти.

До літераторів, які за минулі десятиріччя були приголублені режимами, що правили в країнах так званого соціалістичного табору, нині багато хто ставиться з осторогою. І для того знаходиться досить підстав, адже пафос не одного творчого доробку за тоталітарних умов зводився до пропагандистського утвердження «нового життя», списаного з радянського зразка під диктовку Москви. Нічого дивного, що після 1989-го вони успішно канули в Лету. У тому, певно, й полягає головна причина, через яку ім'я одного з чільних польських майстрів слова двадцятого століття, багаторічного керівника письменницької спілки Польщі Ярослава Івашкевича у нас не на слуху.
Проте у європейській літературі його ставлять в один ряд із такими постатями, як Томас та Генріх Манни, Джон Голсуорсі, Ромен Роллан, Михайло Шолохов. Та не тільки ставлять — з цими митцями він зустрічався і спілкувався як рівний з рівними, а його естетичні пошуки йшли в тому ж річищі, що й в інших найвидатніших представників покоління. І біографія Івашкевича, і творчість щонайтісніше пов'язані з Україною, яку він, поляк за походженням, із повним правом називав своєю батьківщиною.

Якщо бути справедливими, то первістки серед центрів соціально-психологічної реабілітації молоді з функціональними обмеженнями (так вони називаються офіційно) з'явилися на Одещині — саме там створено перші заклади, які мають статус міських і утримуються за рахунок територіальних громад окремих населених пунктів.

Не встигли ще у Вінниці влягтися пристрасті після недавнього суду над бандою квартирних убивць, котрі позбавляли людей життя заради заволодіння їхнім житлом, як область сколихнув новий судовий процес над нелюдами, на совісті яких—чотири жертви. Цього разу обвинувачували мешканців села Бортники, що відзначилися кривавими «подвигами» в Тульчинському та Немирівському районах. За спеціалізацію вони обрали напади на самотніх старих людей.

Із тих місць, які справили найсильніший вплив на формування особистості Михайла Грушевського, село Сестринівка (нині Козятинського району Вінницької області) відіграло особливу роль. Звідси була родом його мати, тут понад півстоліття займав парафію його дід Захарій Оппоков, і сюди не раз батьки привозили малого погостювати у родинному гнізді. Перший такий приїзд відбувся у 1873-му, коли Грушевському йшов тільки сьомий рік, а оскільки сім'я тоді мешкала на Кавказі в іншомовному та іншоетнічному середовищі, хлопчика глибоко вразило перше усвідомлене особисте знайомство з Україною. Згодом він приїжджатиме сюди ще сім разів — і як учень Тифліської гімназії, і як професорський стипендіат Київського університету. Востаннє він побуває тут у 1895-му, відвідавши діда за кілька місяців до смерті.

Глобальна боротьба за контроль над магістральними газопроводами відсунула в тінь кінцеву ланку мереж — розподільчі трубопроводи, які, власне, й доносять «блакитне паливо» до споживача. Між тим, попри державну заборону на їх приватизацію, навколо них також відбуваються специфічні оборудки, остаточною метою яких є заволодіння окремими шматками цього ласого об’єкта. Одна зі схем того, як це робиться, нещодавно була викрита співробітниками управління СБУ у Вінницькій області.

Багатонаціональній аудиторії він відомий передусім як англійський письменник-мариніст, котрий мав ім'я Джозеф Конрад і, набираючись життєвого досвіду для майбутніх книг, проплавав майже дев'ятнадцять років на кораблях, що належали тодішній «володарці морів» Великій Британії. Тож для пересічного читача, не надто обізнаного з біографічними подробицями, стане істинною несподіванкою повідомлення, що людина, котра зайняла одне з почесних місць в усій англомовній літературі (письменника вважали своїм учителем, наприклад, нобелівські лауреати Хемінгуей та Фолкнер), за національністю була поляком, мала справжнє ім'я Юзеф Теодор Конрад Коженьовський, народилася в Україні, а море вперше побачила в Одесі у дев'ятирічному віці. Джозеф Конрад — то тільки псевдонім.

Історія ця почалася понад два роки тому, коли мама маленької Ганнусі Позднякової виявила, що дівчинка народилася з фізичним обмеженням — вона не чує. Відтак почалися нескінченні ходіння по лікарях спочатку в обласному центрі, потім — у Києві. Ретельне обстеження у профільному столичному інституті принесло ще одну тривожну несподіванку: особливості патології у недалекому майбутньому не дозволять дівчинці користуватися слуховим апаратом, тому вона потребує хірургічної операції зі слухопротезування вартістю 110 тисяч гривень. Позднякових поставили на чергу аж наприкінці другої сотні пацієнтів, яких мали оперувати за бюджетний кошт. Чекати довелось би дуже довго, а обставини жорстко вимагали іншого: кохлеарну імплантацію (так по-науковому називають вживлення «електронного вушка») найкраще робити дітям до трирічного віку, далі її ефективність різко падає.

Про необхідність спорудження монумента славетному козацькому полковнику Івану Богуну, який відзначився при обороні Вінниці у березні 1651 року, у місті розмови ходили давно, але до діла не доходило — при урочистостях, пов'язаних із добою Хмельниччини, обмежувалися скромним пам'ятним знаком на честь 300-ліття героїчних подій (і це при тому, що погруддя його стоїть у селі Кальник Іллінецького району — колишньому полковому місті).