Художник української держави — так можна назвати одного з найвидатніших графіків ХХ століття, який називав себе «мазепинцем полку Чернігівського, Глухівської сотні». Георгій Нарбут творив зоровий імідж відновленої України: Герб і Печатку, зразки цінних паперів і монет, поштових марок. Його творчість живилася давнім українським малярством, рукописними книгами й стародруками, геральдикою українських родів. Орнаменти вишивок і гаптувань, ткацтва й писанкарства, різьблення і вибійок у творчій праці Нарбута виявлялися у цілком сучасних, професійних роботах. Розмаїття народного трансформувалося через серце і руки майстра в нове, національне українське мистецтво.

Цього року відомому фізику і правозахисникові Андрію Сахарову виповнилося б 85 років. Проте він пішов iз життя у 68, у грудні 1989-го, так і не побачивши розпаду Радянського Союзу. А втім, саме він став одним із тих, хто почав публічно розхитувати «непохитний» комуністичний лад. У 1975 році у своїй Нобелівській лекції академік Сахаров заявив на весь світ про те, що в радянських тюрмах, засланнях і психлікарнях перебувають тисячі в'язнів сумління, і назвав імена багатьох українських дисидентів, серед них — Василя Стуса, Анатолія Марченка та В'ячеслава Чорновола. Але в історію Сахаров увійшов не просто як правозахисник. Та й «антирадянщиком» він став не одразу. Спочатку, щиро вірячи в ідеали соціалізму, 27-річний теоретик винайшов термоядерну бомбу. І зробив це з кращих міркувань — щоб запобігти ядерній атаці США на рідну радянську країну, яка тільки що пережила страшну війну.
Трансформацiя Андрія Сахарова у борця за права людини для багатьох була абсолютно незрозумілою, навіть абсурдною. Наділений вищими привілеями, тричі Герой Соціалістичної Праці, раптом у «реальному соціалізмі» виявляє реальні дефекти і 1968 року видає «самвидавівським» друком свою працю «Роздуми про прогрес, мирне співіснування і інтелектуальну свободу». Радянські газети з мільйонними тиражами вирішили «пояснити» народу цей абсурд і написали, що таким чином Сахаров «вирішив компенсувати прогресуючу наукову імпотентність». Адже не буде народ «копатися» в журналах, перевіряти. Тим більше що в тих-таки газетах 40 видатних академіків також одноголосно засудили Сахарова. Все це, втім, не озлобило дивного радянського академіка. Йому, радше, було шкода тих, хто підписував колективні заяви проти нього.
Уже після смерті Сахарова про нього було написано величезну кількість статей в усьому світі. Але першим його справжнім біографом став уродженець Львова, а нині співробітник Центру філософії та історії науки при Бостонському університеті (США) Геннадій Горелік — автор книги «Андрій Сахаров: наука і свобода». Упродовж років він намагався розкрити загадку Сахарова, працюючи у відкритих і напівзакритих архівах, розпитував тих, хто разом із Сахаровим займався фізикою, супербомбами і захищав права людини. І тому саме до Геннадія Гореліка ми вирішили звернутися з проханням пояснити дивні факти з життя Андрія Дмитровича Сахарова. Пан Геннадій відповів із Бостона на запитання «УМ» електронною поштою.

— Ігоре Миколайовичу, на вашу думку, ким Сахаров був більше — фізиком чи правозахисником? Яке місце він посів у світовій фізиці?
— Безумовно, фізиком, принаймні я так вважаю. Він не пішов на компроміс із власним сумлінням і протягом усього свого активного життя займався фізикою. Як всесвітньо відомий учений, він назавжди увійшов до когорти найвидатніших учених та зробив неоціненний внесок у світову науку в галузі фізики елементарних частинок, космології та керованого термоядерного синтезу. Його ідею покладено в основу проекту ITER — прототипу термоядерного реактора, рішення про будівництво якого у Франції вже прийнято. Не можу не згадати його геніальну гіпотезу про нестабільність протону, яка фактична брала під сумнів стабільність нашого Всесвіту.

Український літературознавець і критик Дмитро Затонський — один із числа корифеїв у галузі зарубіжної літератури. Перу Дмитра Володимировича належать книги і про австрійську літературу, і про німецьку, і про проблеми модернізму, і про Франца Кафку, Стефана Цвейга, Томаса Манна, Германа Гессе... Словом, за свої 84 роки критик Затонський встиг написати чимало. Нині він завідує відділом світової літератури в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН, є академіком НАН, а також лауреатом премії Гете й дійсним членом Європейської академії наук і мистецтв.
Упродовж багатьох років провідний германіст на теренах України і СНД Дмитро Затонський залишається вірним своєму найбільшому кумиру в літературі — Францу Кафці. Цього письменника широкий загал дуже шанує, але не завжди читає. Довгі речення, незрозумілі діалоги, заплутані сюжети... Далеко не всі дочитують твори «дивного австрійця» Франца Кафки до останнього рядка. А дарма, каже Дмитро Затонський.

Відому сентенцію французького філософа і математика Рене Декарта Cogito ergo sum (мислю, отже, існую) можна було б перефразувати щось на кшталт: «Не одружуюсь, отже, існую». Адже біографія і цього славетного мислителя, і багатьох інших спонукає подивитися на життєписи представників «високих матерій» з цілком приземленої точки зору. Так ось виявляється, що найвидатніші філософи протягом усього свого життя були холостяками. У XVII столітті неодруженими залишилися Рене Декарт, Блез Паскаль, Бенедикт Спіноза, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Нікола Мальбранш, П'єр Гассенді, Томас Гоббс. У XVIIІ столітті на шлюб наважився лише Дені Дідро, а ось Девід Юм, Франсуа Марі Вольтер та Іммануїл Кант рішуче від такого варіанту відмовилися. У ХІХ столітті одружилися Георг Вільгельм, Фрідріх Гегель і Фрідріх Шеллінг, а Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер і Серен К'єркегор так ні з ким, окрім книжок, офіційно не побралися. Логіка поведінки самотніх учених зрозуміла — весь вільний час вони присвячували не якимось скороминущим клопотам, а написанню фундаментальних і нетлінних філософських праць. «Неможливо зрозуміти те, що писав філософ, не знаючи його життя. І мало знати лише біографію — треба зазирнути у внутрішній світ людини, яка залишила світові свій інтелектуальний спадок», — вважає професор філософського факультету Київського національного університету ім. Шевченка Юрій Кушаков. Доля й наукова діяльність кожного філософа варта окремої книжки, проте ми все-таки спробуємо згадати сторінки з життя деяких самотніх мислителів, які увійшли в історію як найвидатніші представники науки.

...Я не вірив і не вірю ні в які забобони і «прикмети» забобонного характеру. Але двічі в житті мені довелося визнати їхню, сказати б, пророчу символіку. Один із цих випадків пов'язаний з батьком.
Це було пізньої осені 1941 року або, певніше, навесні 1942-го — час у дитячій свідомості не закарбувався. Але був яскравий сонячний ранок. І в шибку нашого віконця настирливо билася якась пташка. «Буде дорогий гість», — сказала бабуся.

26 липня виповнюється 150 років з дня народження англійського драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури Джорджа Бернарда Шоу (1856—1950). Про життя і творчість Шоу в інтерв'ю «УМ» розповідає професор кафедри зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук Наталя ЖЛУКТЕНКО.

У першу еміграцію з Києва Олена поїхала 17-річною. Тоді, навесні 1925 року, вона з матір'ю та братом Сергієм вирушили до Чехії, де батько, Іван Шовгенів (колишній міністр шляхів в уряді УНР), був ректором Української господарської академії у Подебрадах. І хоч у самому Києві дівчина прожила всього років дванадцять, це місто, де так гарно цвіли каштани, запало в душу навічно. Дитинство її минуло в Москві та Петербурзі. А українською заговорила тільки в Чехії. З принципу. «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, — згадувала Олена згодом бенкет комітету російських монархістів. — Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «зарізяку на пузяку», «собачій язик»... Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Ернест Хемiнгуей написав повість «Старий і море», присвячену самовідданості літнього чоловіка при боротьбі зі стихією. Про легендарного ж хранителя львівських скарбів, вісімдесятирічного Бориса Возницького можна сказати «Старий і вічність» — він також бореться зі стихією; колись «виловлював» iз небуття ікони, зараз прагне їх зберегти. Саме йому вдається зупинити ерозію культурних пам'яток Галичини. Попри вік, попри тотальну фінансову негоду, попри завжди несприятливі для мистецтва часи, саме йому вдалося зібрати докупи і зберегти «Криворіжсталь» української культури — Львівську галерею мистецтв. Її вартість — шiсть мільярдів доларів. Навколо неї товчуться цинічні натовпи спекулянтів антикваріатом, намагаючись «розкрутити» когось iз персоналу на злочин.
Зараз він, вісімдесятирічний Дон Кіхот, наважився оголосити війну освинілим санчопансам, котрі за «портфелик з донецькими грішми» готові якнайшвидше продати навіть казкові мрії українських дітей — декілька замків...

«Знайомство з біографіями великих людей дуже повчальне для вивчення людської природи», — ці слова належать видатному ембріологу і бактеріологу, одному з засновників імунології, лауреату Нобелівської премії з фізіології і медицини Іллі Мечникову (1845—1916). 15 липня минає 90 років з дня смерті цього славетного науковця, який, народившись у маленькому селі на Харківщині, невдовзі «переступив» кордони імперської Росії і став ученим світового масштабу. Іще за його життя прізвище Metchnikoff стало в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру та інші. Саме Ілля Мечников одним із перших розкрив таємниці захисних сил людського організму і створив фагоцитарну теорію імунітету, за що і був удостоєний 1908 року Нобелівської премії. Він також боровся з такими хворобами, як холера, тиф, сифіліс, туберкульоз. Мечников створив власну науку про довголіття — «ортобіоз», а наприкінці життя став ще й філософом. Після двох невдалих спроб самогубства в молодості Ілля Ілліч з роками зрозумів цінність життя і навіть написав кілька філософських праць, серед яких — «Етюди оптимізму» і «Сорок років пошуку раціонального світогляду».