Переглядаючи плани наших прокатників на наступний рік, знову бачимо тенденцію, що добра частина українських прем’єр виглядатиме простроченою порівняно із світовими. Не обійдеться й без кінотрешу, який нам на голови щороку висипають великі кіностудії. Хоча, якщо мислити дефініціями Голохвастова, деякі «брильянти» у прокатних планах українських дистриб’юторів все ж знайти можна.

«Чому я переважно ходжу на інтерв’ю? — Марко помалу потягує чорний чай у затишному редакторському кабінеті «УМ». — Ну якщо дівчата співають більше, тоді говорити більше маю я». Він із зацікавленням знайомиться з редакцією бо, як виявляється, скільки він себе пам’ятає, його сім’я передплачує «УМ». Марко спокійний, я б сказала, умиротворений і мало нагадує творця того згустку енергії, який називається «ДахаБраха». Цей гурт увірвався в український, а незабаром і світовий музичний простір, в середині 2000–х — час, коли в Україні, як круте вариво, набухало людське невдоволення і невідворотно хотілося змін. «Даха–Браха» — це уособлення того, якими ми є і якими не стали: є ліричним народом, а не стали упевненою в своїх діях нацією. Про суспільні процеси, музичні тенденції й дещицю передноворічного — у нашій розмові з Марком Галаневичем.

Останні два роки в його життя тісно вплетені стрічки інформповідомлень із різних кінофестивалів світу. Почалося все з несподіваної прем’єри короткометражного «Діагнозу» у конкурсі «Берлінале» й продовжувалося участю у програмах різних — знаних і не дуже — кінофорумів. Такою настирністю Михайло Слабошпицький уже добився певних бонусів: Роттердамський кінофестиваль виділив йому «підйомні» на розробку сценарію першого повнометражного фільму з назвою «Плем’я». Слабошпицький сміється, що за гроші може консультувати потенційних фестивальних учасників. Теоретично «доброзичливці» можуть починати розмову про «грантоїдство» в режисурі. Проте факт залишається фактом: Слабошпицький єдиний, хто із перспективних молодих українських режисерів (пам’ятаєте про Ігоря Стрембіцького, Тараса Томенка, Олеся Саніна) не зник з інформаційного простору, і, думаю, Україна як держава і нація з цього виграє першою. Ще Слабошпицький не залишає нікого байдужим своїми різкими коментарями: ні осіб, про яких говорить, ні журналістів, які це мають передавати.

Здавалося б, що може бути цікавого й інтригуючого в житті музейника — людини, яка весь час збирає й перекладає старі речі? Данило Щербаківський, на перший погляд, саме з таких людей, проте якщо придивитися пильніше, то він виявляється ідеальним героєм для роману чи фільму, з якого потім народжується легенда. Лише трагічна смерть цього красивого й заповзятого чоловіка створює навколо нього ореол таємничості. Данило Щербаківський був фундатором музейної справи в Україні, перебував у родинних зв’язках з архітектором Василем Кричевським та художником Федором Кричевським, дружив із Григорієм Нарбутом. Він був частиною тієї верстви, яку називають інтелігенцією і на яку мало би спиратися теперішнє українське суспільство. Але їх винищили, як наслідок маємо перверзійне суспільство хамів без фундаментальної поваги до себе, свого ближнього й своєї нації. Як пише Сергій Білокінь: «Його резонансна загибель (1927) провістила терор тридцятих».

В історичних двориках центрального Києва, де заховалася галерея «Мистецька збірка», відкрилася вельми приємна виставка. Найбільша удача цієї експозиції, що вона грає на контрасті з погодою: на вулиці — сіро й мокро, а у приміщенні галереї — сонячно й тепло. Це ефект від картин львівського художника Михайла Демцю: його роботи яскраві, насичені вітамінними кольорами помаранчевих, жовтих, червоних, зелених відтінків, великі й виписані крупними мазками у стилі експресіонізму. Але художник переконаний, що його картини можна не тільки бачити, а й чути: «Вони дзвінкі, адже кольори повинні бути дзвінкими — такий стан моєї душі».

Новина про те, що Богдан Ступка йде з посади президента Київського міжнародного кінофестивалю, стала справжньою несподіванкою. Адже ще два роки тому, коли КМКФ робив свої перші кроки, Богдан Сильвестрович запевняв, що організувати міжнародний кінофорум у Києві було мрією всього його життя. Виявилося, що мрія ця недовговічна, всього на два роки, протягом яких КМКФ не зміг перетворитися на резонансний огляд кінофільмів, проте став помітною світською подією, яку відвідали такі значні постаті світового кінематографа, як Отар Іоселіані, Пітер Грінуей, Кшиштоф Зануссі, Едріан Броуді, Вадим Перельман, Каспер Ван Дієн, Армен Джигарханян, Станіслав Говорухін, Віра Глаголєва. І саме Богдан Ступка був тим весільним генералом, завдяки якому організатори фестивалю могли заманити в Київ світових знаменитостей.

Найкраща характеристика цієї жінки міститься на сайті комік–трупи «Маски»: «Це та сама Мальвіна, про яку мріє П’єро, вона є небесним створінням, що злітає й витає десь високо–високо...» Щоправда, там є продовження, де Наталю порівнюють iз чимось земним і важким, зрештою, такою ж була Мальвіна, яка змушувала хлопчиків мити руки. Але наша героїня — це та неземна істота, враження від якої складається з першого помаху довгих вій та щирого напівдитячого погляду. Зачарування цією картиною настільки сильне, що відбивається стійким образом у пам’яті на довгі роки.

У житті актриса Наталія Бузько кардинально відрізняється від комічного образу з «Масок–шоу»: скромна, спокійна, без мейк–апу, схожа на дівчинку–підлітка, а не жінку вамп. Вона заходить у популярну одеську кав’ярню на Дерибасівській, вмощується у затишному теплому куточку (каже, що хронічно не переносить холоду), замовляє чашку чаю з еклером і спрямовує на мене гіпнотичний погляд великих дитячих очей.

Останні кілька років кінофестивалі в Україні почали родити, як гриби після дощу: київський, одеський і вже тиждень, як офіційно існує фестиваль ще й у Рівному. Від двох перших форумів його відрізняє концепція й мета: DVERY (читається як «двері», частинка very (англ. дуже) має смислове навантаження) — фестиваль аматорського кіно з шляхетною ідеєю — створити рух у середовищі креативної молоді з периферії. Так вирішили молоді чиновники Рівненщини, яких не зупиняє той факт, що це абсолютно далекий від кіновиробництва регіон, а у самому Рівному аж два кінотеатри. «Ми переконані, що в містах і селах багато талановитих людей, які пропадають. І ми хочемо дати їм можливість реалізувати себе, налагодити з ними комунікацію, щоб це не був закритий світ», — пояснює «УМ» Олексій Губанов, 33–річний заступник голови Рівненської облдержадміністрації з гуманітарних питань.

— Пане Вікторе, чи брали ви участь в українському дубляжі фільму?

— Так, але як редактор, а не перекладач, тобто в мої обов’язки насамперед входила перевірка правильності написання всіх імен, назв або сталих виразів порівняно з українським текстом книги. На жаль, не можу нічого сказати про якість дубляжу, бо перебуваю зараз за кордоном і українську версію фільму зможу подивитися лише в грудні, але маю надію, що все буде гаразд, до цього я мав змогу працювати лише з попереднім фільмом «Гаррі Поттер і напівкровний Принц».

У розмові Надія Бабіч дуже акуратна з висловлюваннями та оцінками: каже, що після призначення її на посаду гендиректора 5 листопада ще не встигла увійти у курс справ в опері й інтерв’ю погодилася давати винятково через настирливість кореспондента. Звісно, на багато проблемних питань — щодо кримінальної справи з гастрольної діяльності п’ятирічної давнини, теперішніх перевірок КРУ та УБЕЗ, оцінки діяльності заступника директора Світлани Холденко — нова директорка Одеської опери не дала вичерпної відповіді, але пообіцяла повернутися до цієї теми, коли глибше зануриться в роботу.