Цього тижня в Україні відбулося таке «кидалово», яких не було з часів пірамід і трастів на кшталт сумнозвісного «МММ». Чи й крутіше, ніж «МММ». Обвал, або ж дефолт, спіткав групу київських будівельних компаній, об'єднаних під назвою «Еліта-Центр». Постраждали тисячі інвесторів — кредиторів житла, яке будується або перебуває на «нульовому» рівні будівництва. Причому є всі підстави вважати, що «Еліта» йшла на банкрутство свідомо — за схемою контори «Роги й копита» Остапа Бендера. Керівники фірми кинулися навтьоки, на банківських рахунках не зосталося практично нічого, зате біля розбитих корит ридає ціла армія людей, котрі купували віртуальне житло в різних районах Києва.

«Мільйонну аудиторію ми вам забезпечили, а погода — це вже ваша парафія», — зніяковіло намагалися «виправдатися» польські можновладці перед тодішнім Папою Римським Іваном ІІ, який, приїхавши до Варшави, мусив зустрічатися з людьми під страшенним дощем. «Ви перебільшуєте мої зв'язки зі Всевишнім», — скромно відповів Папа.

Після кількаденних пологів «Росукренерго» з «Нафтогазом» таки народили свою спільну дитинку. Дитя, судячи з усього, красою не вирізняється, інакше навряд чи «батьки» так кутали б його навіть не в пелюшки, а в справжню паранджу таємничості й недомовок. Називається ця «нєвєдома звєрушка» «Укргазенерго» й відтепер продаватиме на території України куплений нею у власної «мами» — «Росукренерго» — газ. Звісно, не без вигоди для себе.

Цими днями минув рівно рік відтоді, як Майдан із відчуттям повного полегшення відсвяткував остаточну перемогу: у «третьому турі» виборів Віктор Ющенко впевнено переміг свого «синьо-білого» опонента і команда, яка була при владі протягом 14 далеко не найкращих для української історії років, змушена була поступитися місцем новій, «помаранчевій» зміні. До 23 січня ми жили відчуттям перемоги. А вже наступного дня десь у душі знову почала зростати напруга: чи впораються? Чи не підведуть? Чи не забудуть про те, хто їх привів до влади, і які надії на них покладали?

Тепер, озираючись у вже майже минулий рік перед новим випробуванням виборами, пригладивши дибки підняте після прочитання партійних і блокових списків волосся, ми переживаємо неоднозначні почуття. Звісно, новій владі багато чого з передвиборчих обіцянок виконати не вдалося. Дечого — і це найприкріше — вона виконувати й не збиралася. В іншому припустилася аж надто прикрих помилок. Чи можна було їх уникнути? Багатьох — безперечно. Чи могло бути ще гірше? А це вже щоб ви й не сумнівалися. Адже насправді все зовсім не так і погано. Просто на хвилі завищених очікувань після тріумфу Помаранчевої революції ми надто швидко забули, що мали і до чого йшли й прийшли б, якби не вийшли на майдани. І якщо подивитися на здобутки й «проколи» «помаранчевої» влади об'єктивно, «їх є», і то досить багато. Звісно, висловлювання представника «партії влади», голови виконкому «Народного союзу «Наша Україна» Миколи Катеринчука про те, що передвиборчу програму Віктора Ющенка «Десять кроків назустріч людям» за рік виконано на 90 відсотків, можна сприймати з певним скепсисом. Однак сам Катеринчук при цьому наголошує, цитуючи Президента: «Ця програма — не план на п'ятирічку, а дорожня карта, з якою треба звірятися, аби зрозуміти, чи в правильному ми йдемо напрямку».
Куди ми йдемо і як далеко зайшли, кожен може оцінити сам: сьогодні «УМ» нагадує пункти передвиборчої програми Віктора Ющенка й публікує деякі витяги з короткого звіту влади про її виконання (за матеріалами до підсумкової прес-конференції Президента, підготовленими до 20 грудня). А якщо, прочитавши ці пункти, ви все ще чухатимете потилицю й розмірковуватимете, чи варто 26 березня наступного року йти на вибори, аби поставити позначку в бюлетені навпроти «помаранчевої» сили, радимо перечитати список Партії регіонів, Блоку «НЕ ТАК» або й Блоку Литвина і уявити собі, як «підтримує» Президента парламентська більшість, сформована на основі цих милих політичних сил. Уявили? Отож-бо.

Якби у нашої Верховної Ради був власний герб, найкращим зображенням для нього стала б змія, що кусає себе за хвіст. Бо випадки, коли український парламент сам себе ставить у незручне становище (для прикладу — ухвалюючи взаємовиключні постанови), в його новітній історії далеко не поодинокі. З найсвіжішого — вчорашнє внесення чергових змін до Конституції. Власне, з огляду на вступ у дію з 1 січня 2006 року політичної реформи, ці зміни так чи інакше треба було вносити. Однак навіщо, питається, в такому разі 15 грудня парламент ухвалював постанову, якою «доручив» Кабінету Міністрів до 31 грудня нинішнього року видати текст оновленої (згідно із внесеними Верховною Радою «реформаторськими» змінами) Конституції? До того ж мільйонним накладом, профінансувати який, природно, має Державний бюджет.

У вмінні буквально на голому місці псувати свій імідж у світі Україні, мабуть, немає рівних. Навіщо фальсифікувати вибори, душити пресу, кидати до в'язниць політичних опонентів тощо, якщо й без того є чимало можливостей впасти в очах міжнародної спільноти десь до рівня плінтуса? Схоже, саме до цієї точки, щонайменше з погляду Венеціанської комісії, зусиллями Верховної Ради стрімко прямує наша держава. Адже саме парламент (якому, нагадаємо, після вступу в дію змін до Конституції належить по суті керувати державою) вже кілька місяців стоїть на заваді роботі Конституційного Суду.

Реваншу переможених учора, окріплих і знахабнілих сьогодні й, здавалося б, дуже ймовірних переможців завтра, не буде. І дарма тріумфом «синьо-білих» лякають деякі «помаранчеві» сили — нація вже чудово розібралася, хто є хто, і вороття до старого бути не може, адже в даному випадку йдеться не про конкретні персони й навіть не про політичні сили — про цінності. Саме на цьому наголосив учора на підсумковій прес-конференції за результатами виконання програми «Десять кроків назустріч людям» Президент України Віктор Ющенко. Переконаний у «добрій історичній пам'яті» своєї нації, глава держави підкреслив: «Ні про ніякий реванш не йдеться. Сили вчорашнього дня будуть учорашніми. Скільки б прес-конференцій і лементу вони не робили, я переконаний, зробити привабливим той режим, який був учора, вже нікому не вдасться».

«Вам зал для з'їзду не потрібен? Дешево здамо, тільки краще, щоб уночі, — вдень покійників багато...» Як і в кожному жарті, у цій розмові охоронця крематорію з лідером однієї з «карликових» партій є частка істини. Намагаючись «вписатися» в обмежений проміжок часу, виділеного Центральною виборчою комісією на проведення різноманітних з'їздів, політичні сили наввипередки «забивають» за собою концертні й актові, великі й маленькі, центральні й «на висілках» зали і зальчики. Доходить навіть до курйозів. Скажімо, шанований БЮТівець Микола Томенко щиро переконував журналістів «УМ», що «тимошенківці» були змушені перенести свій з'їзд із 3 грудня (суботи) на 7-ме (середу) тільки через те, що «головну сцену країни» — Палац культури «Україна» — на вихідний уже «забила» за собою партія влади, «Народний союз «Наша Україна». Однак НСНУ, як виявилося, проводити своє зібрання в «Україні» чи то й не збиралася, чи каверзно передумала, традиційно скликавши делегатів чергового з'їзду в Палац культури КПІ. Тепер сердешним БЮТівцям доведеться «з'їжджатися» посеред тижня, «відпрошуючи» своїх делегатів з роботи. Зате, якщо ще не передумали, вони стануть єдиними, хто «за нових часів» зібрав свою силу в «центральному залі країни». З іншого боку, чим не привід для іронії з боку конкурентів?

Якщо найхитрішим звіром у лісі прийнято вважати лисицю, то найхитрішим чоловіком в Україні є Святослав Піскун. Принаймні сам він, схоже, в цьому переконаний «на всі сто». Недаремно ж, за даними «УМ», перед своїм прогнозованим звільненням з посади колишній Генпрокурор і Президента про свою неперевершену хитрість попередив — мовляв, добре подумайте, перед тим як відправляти мене у відставку...

Давненько у Верховній Раді не лунали сирени. Мабуть, ще з липня, коли парламент намагався розглянути закони, необхідні для вступу України до Світової організації торгівлі. І ось позавчора надвечір у сесійній залі знову потужно завили червоні (бо в руках комуністів) «ієрихонські труби». Плакат, який висів перед лівим крилом зали ще зранку, не залишав сумнівів у тому, що подати голос послідовників великого Леніна й значно меншого Симоненка змусило те саме питання. «Ні — СОТівській кабалі!» — повідомляв напис на розтяжці.