«Душу й тіло ми положим за нашу свободу!»... Невідомо, чи були ці слова нашого національного Гімну, автором якого є уродженець Бориспільщини Павло Чубинський, на прапорі його земляків, коли ті у травні 1920 року підняли антибільшовицьке повстання. Єдине можна впевнено сказати: у серцях повстанців вони лунали. То що ж трапилося в Борисполі останнього місяця весни 1920 року? На жаль, свідків чи учасників тих подій уже нема на цьому світі. Одних було вбито під час придушення народного повстання, інші загинули в наступні роки комуністичного терору: під час Голодомору, у катівнях НКВД і в сталінських концтаборах.

Через багато десятиріч, коли з’явилася можливість зафіксувати цей епізод визвольних змагань, не було в кого розпитати про його подробиці. Та до наших днів дожили діти учасників повстання. З ними наприкінці 1980–х на — початку 1990 років вдалося поспілкуватися нам, членам патріотичних організацій (Українська Гельсінська cпілка, Народний Рух України) і дещо записати. У ті ж роки масштабну дослідницьку роботу виконала директор Бориспільського історичного музею Наталія Йова. Вона записала свідчення декількох найстарших за віком бориспільців. Отож на підставі цих розповідей спробуємо відтворити перебіг подій 90–річної давнини.

Кажуть, що у СРСР не було експлуатації дитячої праці. Але ж годували дітей не «за так». Усі мали працювати, щоб їсти. Дорослі вистоювали день біля заводського верстата, а діти — тупцяли під будинком «куркуля», у сніг і дощ вигукуючи гасла про колгосп і тиснучи на психіку господаря. У 1930–ті малеча працювала також донощиками, войовничими безбожниками та «державними» грабіжниками: тисячі піонерів із міст спроваджували до сіл відбирати хліб. Недарма дорослі товариші, які в молодості промишляли грабуванням банків, придумали організацію «юних ленінців», засновану 19 травня 1922 року. Під час війни малолітніх партизанів та синів полків часто безжально посилали на смертельні завдання. А в «холодне» повоєння миловидні тінейджери з червоними краватками прокладали шлях ідеям «світової революції» у душах юнацтва різних країн.

18 травня 1944 року за наказом Йосипа Сталіна почалося виселення татар із півострова Крим. Перед цим увесь народ звинуватили в масовому дезертирстві та співпраці з нацистами. До вечора 20 травня усі — майже 190 тисяч — кримські татари залишили свої домівки. Переважну більшість виселили до Узбекистану, звідки наприкінці 1980–х вони почали повертатися на батьківщину.

...Одну з лекцій професор кафедри новітньої історії Волинського національного університету ім. Лесі Українки Микола Кучерепа почав словами: «У Московському університеті імені Степана Бандери...» Аудиторія на якусь мить заклякла. Викладач же пояснював далі: якщо в Москві є університет Патріса Лумумби, то чому не може бути імені Бандери? Хто такий Патріс Лумумба? Лідер конголезьких революціонерів, який воював із бельгійським пануванням. І використовував такі ж методи боротьби, як УПА та Бандера. На прапорі українських націоналістів, до речі, теж було написано: «Свобода людині! Свобода народам!». Загинув Лумумба трагічно, і ставлення до цієї особи далеко не однозначне. Хтось вважає його національним героєм, а багато хто — терористом, який утягнув країну в революцію та війну. Однак це не завадило Москві назвати його іменем університет. А ми ж росіянам ближчі сусіди, ніж Республіка Конго...»

Звичайно, це був жарт. На практиці реалізувати задум професора Кучерепи неможливо. Зате можливо інше. Польська громадська організація із сумнівною репутацією у себе на батьківщині — «Товариство увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів у Варшаві» — у парі з українською посестрою, що іменує себе «правозахисним громадським рухом «Русскоязычная Украина», в Українському домі провели виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН–УПА», а тепер возять цю «експозицію» по областях, хоча авторитетні українські історики назвали її не інакше як історичною містифікацією. Комусь знову захотілося кинути сірника у тліюче полум’я важкого спільного минулого України та Польщі. Не терпиться розхитати заледве наведені містки порозуміння між двома берегами Бугу.

Україна, з огляду на її геополітичне та стратегічне розташування, стала епіцентром європейського театру воєнних дій у Другій світовій. На її землях з 22 червня 1941 року і до 28 жовтня 1944 року було проведено 29 з усіх 76 стратегічних і фронтових наступальних та оборонних операцій. Забезпечення їх лягло тяжким тягарем на плечі цивільних мешканців, призвело до великих руйнувань міст, сіл і господарства. Український південний напрямок був основним і саме там вирішувалася доля народів Європи. У 1941—1945 рр. на українському театрі воєнних дій були зосереджені від 57,1 до 76,7 відсотка загальної кількості дивізій ворога, причому 60,5 відсотка з них було розгромлено саме на цьому фронті, тоді як на інших фронтах зазнали поразки 176 дивізій вермахту.

Бої на Маківці тривали з 28 квітня по 2 травня 1915 року. Росіяни двічі захоплювали Маківку й двічі її втрачали... Ця гора розташована неподалік оспіваної Франком у «Захарі Беркуті» Тухлі, між Сколе і Славськом. Якщо долину річки Опір, уздовж якої йшла залізниця, австрійці захистили укріпленнями, то поросла лісом невисока (958 м) Маківка була зручним і незахищеним міцем для прориву російської імператорської армії. Та армія вже понад півроку тримала в окупації Галичину. І тепер розраховувала прорвати лінію фронту й через Карпати піти на Угорщину та безпосередньо на Відень. Битва на Маківці мала б стати основною на цьому фронті й від неї великою мірою залежало майбутнє війни.

Дитинство мого покоління минуло під знаком Великої Війни. Тоді, в 60–ті, революцію ще не забули; до нашої школи ще приводили якихось старців під брендом «человек, который видел Ильича» — однак усіх отих «старих більшовиків» геть затьмарив улюблений наш Кирило Макарович. Офіцер–відставник, увішаний фронтовими нагородами по самий... пояс. Це не були брязкальця пізньобрежнєвської доби, і Кирило Макарович цілком міг би користуватися дитячою повагою, якби хоч трохи менше полюбляв оковиту. Судячи з надривного пафосу його промов і блиску в очах, він навіть на піонерські «лінійки» з’являвся, попередньо прийнявши дещо більше класичних «наркомівських» ста грамів...

З житомирянином Володимиром Плотницьким я познайомився у жовтні минулого року. У карпатському селі Сянки, на самому українсько–польському кордоні українські ветерани (як Червоної армії, так і УПА) спільно відзначали 65–ту річницю визволення України від німецьких окупантів. Зачаровані красою гір, ми довго розмовляли, а на прощання Володимир Петрович подарував свою книжку «Останні постріли повстанців». У ній він описує 13–річну боротьбу повстанської сотні «Романа», яка діяла на Волині, Рівненщині та Житомирщині. Сам сотник «Роман» (Володимир Кудря) прийняв свій останній бій у селі Сушки Коростенського району Житомирщини у липні 1955 року. Рідні це місця для Володимира Петровича, тому й писав про них.

Здивувало, що автор — у минулому червоний партизан, комуніст, викладач історії в радянській школі — із симпатією пише про УПА. Утім хіба могло бути по–іншому? Адже писав про те, що бачив, чув від людей та назбирав у архівах. Переконавшись, що мені цікаво знати все про червоних партизанів Житомирщини та про рейди УПА цими теренами, Володимир Плотницький запросив до себе додому — в Житомир.

«Чесно і чемно» — поняття не для тих, хто вирішив будьякою ціною присвоїти собі певні землі з їх надрами і населенням. І для воєвод царя Олексія Михайловича, і для «секірників» Петра Першого, для більшовиків із багнетами і танкістів та ракетників РФ слова «справедливість», «мир» і «братерство» означають щось трохи інше. І собі самим, і всьому світові таким чином доводять, що, завойовуючи чужі багаті землі і винищуючи непокірні народи — для зручності, зіштовхуючи їх один з одним — вони встановлюють у світі мир. «Миротворці» не зважають на тимчасові неуспіхи. Так, за українську Волинь у роки ІІ Світової війни зчепилися росіяни, поляки і німці. З посмішкою спостерігаючи за «вавилоном» ІІ Світової війни, вусатий вождь, врешті, і Волинь собі залишив, і Польщу присвоїв, і шмат Німеччини відхопив.

Нині, разом із радянською символікою, у правонаступниці СРСР оживають і кількасотлітні ідеї світового панування. Поперед танків пускають галасливу пропаганду. Особливо корисно у слушний момент «перевести стрілки» з власного злочину на трагедію народів, до якої й самі доклали рук. Так, у переддень відзначення початку ІІ Світової війни у вересні минулого року російські ЗМІ переконували світ, що війну розпочала... Польща. А в переддень 70ліття розстрілів польської еліти в Катині під Смоленськом прокремлівський політик запросив російських і польських журналістів до Києва на виставку «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУНУПА»...

9 березня 1930 р. у Харківському оперному театрі розпочався суд над українською інтеліґенцією. В народі казали: «Власть сатани». Казали: «Лиха іскра поле спалить — і сама щезне». А вони навіть жартували: «Опера СВУ. Сценарій ГПУ».