Судан та Південний Судан нарешті досягли згоди щодо суперечливих прикордонних територій, на яких досі фактично тривала війна. Учора, після чотириденних переговорів у столиці Ефіопії Аддіс–Абебі, президенти двох держав мали підписати протокол про співпрацю, до якого входить домовленість щодо демілітиризації прикордонних територій шляхом створення буферної зони, а також угода про видобуток нафти. Відтак Південь зможе відновити експорт своєї нафти через Північ.

У вівторок увечері у своєму будинку в містечку Бренсон, штат Міссурі, на 85–му році життя помер співак Енді Вільямс. Рік тому лікарі виявили у нього рак сечового міхура. Пішов iз життя чоловік, чий голос президент Рональд Рейган називав «національним надбанням» Сполучених Штатів Америки. За свою кар’єру Вільямс записав 18 золотих і три платинових альбоми. А його різдвяні пісні (аж вісім альбомів!) і досі користуються великою популярністю як чудовий подарунок під ялинку, тож недарма Вільямс мав прізвисько Містер Різдво. Це в його виконанні з усіх радіоприймачів Америки на зимові свята вже багато років лунає пісня «Хай падає сніг!» (Let It Snow! Let It Snow! Let It Snow!).

В Україну з дводенним візитом, уперше після завершення «спільного» чемпіонату Європи з футболу, приїхав президент Польщі Броніслав Коморовський. Після традиційного покладання квітів до Могили невідомого солдата і Меморіалу жертвам Голодомору 1932—1933 років польський очільник зустрівся з Президентом України Віктором Януковичем.

Сьогодні, у традиційний для ісламського світу день протестів (у п’ятницю мусульмани збираються на молитву, після якої разом виходять на мітинги і демонстрації), західні дипломати очікують нової хвилі виступів проти скандального фільму «Невинність мусульман».

Українська громада Вірменії — єдина на Кавказі, яка складається переважно з жінок. Свого часу вони поїхали до найменшої закавказької республіки услiд за чоловіками–вірменами або згідно з отриманою «радянською путівкою у життя». Піднімати промисловість Вірменії, відбудовувати країну після землетрусу у Спітаці приїжджало і багато українців–чоловіків.

Днями Вірменія попередила Азербайджан, що готова до війни і у випадку потреби готова її розпочати. За словами президента Вірменії Сержа Саркісяна, його «країна не хоче цього, але готова воювати і перемагати, якщо їй цю війну нав’яжуть».

Водночас із заявою пана Саркісяна в парламенті Вірменії було зареєстровано законопроект про офіційне визнання незалежності Нагорно–Карабаської Республіки (вірмени називають її Республіка Арцах), як такої, що «відповідає усім міжнародним вимогам до суверенної держави». Напередодні різкого погіршення стосунків між Єреваном та Баку в обох державах Закавказзя побував журналіст «України молодої», який пересвідчився, що за 18 років після припинення вогню несамовита ворожість між двома народами нікуди не поділася, а навпаки, лише зміцніла, як добре кавказьке вино. Та й вогонь на вірмено–азербайджанському кордоні та в межах Нагорного Карабаху не припинявся — час від часу тут «працюють» снайпери з обох сторін, інколи лунають і кулеметні черги. Без жертв не обходиться практично щомісяця.

З усіх хвиль української міграції мені найближча четверта. Може, тому що в голодні 1990–ті й сам був за волосину від того, щоб поїхати кудись світ за очі. Пів–України, молодої, красивої, повної сил та амбіцій, готові були зробити цей відчайдушний крок. Багато на нього таки зважилися. Це було непросто — все одно що стрибнути у прірву наосліп: а раптом впадеш на копицю сіна чи у воду, чи зачепишся за корч, чи ще якось пощастить. Пощастило не всім — дехто був змушений повернутися, так і не знайшовши себе далеко від Батьківщини, ще хтось роками нидіє на чужині, яка так і не прийняла й не зрозуміла. Проте більшість відчайдухів таки знали, на що йдуть, і після цього карколомного стрибка не лише вижили, а й знайшли себе у вільному світі.

Дехто з представників попередньої політичної хвилі міграції з погордою і зверхністю каже, що поштовхом до міграції 1990–х були винятково матеріальні інтереси. Мовляв, не заради ідеї покидали тоді українці рідну землю, а в пошуках шматка хліба з маслом. Так, це важлива причина, але не основна. Процес української міграції після здобуття Незалежності можна порівняти з проривом греблі, коли вода, переборовши перешкоду, яка довгі роки стримувала й обмежувала її рух, виривається на волю. Так було і в колишньому СРСР. Енергія четвертої міграційної хвилі накопичувалася, мабуть, протягом усіх років радянської влади: люди прагнули жити у вільному світі, де не діють статути КПРС, ВЛКСМ, Радянської армії, підневільних профспілок, де немає всевидячого ока КДБ і принизливих черг за «дефіцитами». Тож у свідомості багатьох прагнення виїхати за кордон народилося задовго до 1991–го. Це був внутрішній протест проти системи.

Новий–старий президент Росії Володимир Путін учора здійснив свій перший закордонний візит — як і обіцяв, до Білорусі. «Путін із Лукашенком творять новий СРСР», — коментують деякі західні політики.

Навіть за відсутності серйозної фінансово–організаційної підтримки з боку Української держави нашому посольству в Грузії все ж вдалося здивувати публіку заходом, приуроченим до 20–річчя встановлення дипвідносин між обома державами.

Ніколя Саркозі з Карлою Бруні вчора востаннє переступили поріг Єлисейського палацу як господарі. Обійнявшись на ґанку зі своїми наступниками, найпопулярніша (і не лише в позитивному сенсі) пара Франції залишила президентську резиденцію принаймні на найближчі п’ять років. Щонайменше до 2017–го в Єлисейському палаці оселиться новообраний президент Франсуа Олланд, який учора о 10–й ранку за місцевим часом (об 11–й за київським) склав присягу і прийняв із рук Саркозі «чемоданчик» з ядерними кодами.