Піскун — під ковпаком. Його героїко-патетичні зусилля впродовж останнього тижня ще якось дозволяють вибивати із потрібних районних судів постанови про поновлення на посаді Генпрокурора, іноді ці суди обслуговують Святослава Михайловича просто таки зі швидкістю «Макдональдза». Але очевидно, що від усієї цієї кухні в роті «тричі Генерального» залишиться гіркий присмак, і він повернеться до парламенту, мандат якого завбачливо не здав. По-перше, на кожен «піскунівський» суд знаходиться інший, менш догідливий орган Феміди. А по-друге, рішення про заміну Піскуна на чолі ГПУ на іншого посадовця, хай і не Шемчука, — результат компромісу обох сторін політичного конфлікту. А стимулом для швидшого відходу Святослава Михайловича з Різницької є данi, «вiдкопанi» в архiвних документах. Рiч у тiм, що пан Піскун, згідно із законодавством, не має права доступу до державної таємниці (читай — урізається в генпрокурорських правах і, як наслідок, має бути відсторонений із посади). Чому? Ця історія сягає корінням бердичівського дитинства пана Піскуна. Точніше, зовсім не Піскуна. Адже говорити не всю правду (у даному випадку — про себе) Святослав Михайлович почав ще до того, як став Генеральним прокурором.