Залишаючи чотири роки тому рідний Київ, думки про письменницьку та режисерську кар’єру і переїжджаючи до чернігівського села Мрин, Ірина Цілик не думала, що цей період її життя стане нібито окремою її книгою і фільмом. І так само вона не могла передбачити, що після внутрішньої еміграції і наро­дження сина їй захочеться повернутися до творчості, причому одночасно і до літератури, і до кіно. Нещодавно з’явилися нова прозова книжка Цілик «Родимки» (видавництво «Електрокнига») і другий короткометражний фільм «Помин», представлений на останньому «Берлінале».

Тоді як усі б’ють на сполох, що в Україні занепадає книжковий ринок, ніхто не міг би подумати, що те саме відбувається і з ринком музичним. Адже на телебаченні — безліч музичних шоу, всі розшукують великі й маленькі таланти; радіостанції, на відміну від книгарень, не банкрутують, а музиканти продовжують давати концерти і записувати хіти. Але як тільки всі ці блискітки відкидаєш, картинка різко змінюється. За словами директора компанії COMP Music Олега Долинського, із кожним роком ситуація погіршується. І рiч не лише у піратстві. Змінювати ставлення до музичного продукту потрібно і виконавцям, і слухачам, і владі, яка поки що не лише не підтримує, а й перешкоджає розвитку української музики.

Для тих, хто був українським підлітком наприкінці 1990–х і хто виростав на новій музиці незалежної України, це ім’я стане приємним і несподіваним нагадуванням — про ті часи, ту музику, нас тодішніх. Перші пісні Юлії Лорд («Танець душ», «Шукаю світло», «У мене є щастя», «Брудна як ангел») і досі звучать актуально і якісно. Як їй це вдавалося? Як їй вдавалося час від часу повертатися на українську естраду, записувати нові пісні і знімати нові кліпи («Дух молоді», «Муза Медуза», «Бонні і Клайд»), а потім знову зникати і знову повертатися? Здається, Юлія Лорд ніколи не думала про правила музичного ринку, який не пробачає нашим музикантам навіть декретних відпусток... Поза тим співачка знову з нами. Вона встигла презентувати відео на дві нові пісні — «8 секунд» і «Тіло», а ще пояснити, що творча пауза — наслідок не лінощів, а хотіння збагнути, яким є її головне призначення. Тепер попереду — новий альбом і бажання лишитися в музиці назавжди.

Твори Любка Дереша перекладені російською, польською, італійською, сербською, німецькою мовами й користуються неабияким попитом у закордонного читача. Завдяки цьому останні роки Любко Дереш живе за рахунок своєї письменницької творчості, має можливість подорожувати, а відтак спростовує усталену думку, що з літератури не проживеш. За неперевіреними чутками, в Єгипті Любко Дереш не лише написав нову книжку, а й одружився.

Раніше, спілкуючись із молодим письменником, журналісти полюбляли говорити про його шанувальниць, плагіат, публічність і містику. Все це відійшло у минуле, як і усталений образ письменника–вундеркінда, який свій перший роман «Культ» написав ще у школі. За останні п’ять років (а саме стільки часу минуло після виходу останнього роману Дереша «Трохи пітьми, або На краю світу») не було такого навкололітературного блоґу, на якому б не обговорювали три нагальні питання: чому Любко Дереш не видає свою нову книжку, що з ним трапилося і куди він зник? Сподіваємося, це інтерв’ю, записане «УМ» не без допомоги електронної пошти, заспокоїть усіх Любкових шанувальниць і шанувальників.

Минулого четверга у київському театрі «Сузір’я» дует «Тельнюк:Cестри» презентував частину нового проекту «Дорога зі скла», в основі якого — вірші письменниці Оксани Забужко. До Києва ексклюзивні презентації для найближчих слухачів відбулися у Львові та Івано–Франківську. Тур Україною із повною півторагодинною програмою сестри обіцяють уже після Нового року.

Хто би міг подумати, що мине скількись часу, й українці, які стояли на Майдані, не те що не святкуватимуть чергову річницю тих подій, а й запитуватимуть себе: чи були вони насправді? Повернутися в емоції себе тодішніх їм допоможуть хіба що фотографії і революційна музика, яка в ті дні лунала чи не на всіх найбільших площах нашої країни. Так само не зарадить і кіно, де революційні події нагадують про себе лише гомоном за вікном у єдиному вартісному українському фільмі на цю тему — Orangelove Алана Бадоєва. Чи допоможуть відчути і зрозуміти Майдан українські письменники? Принаймні перші спроби у цьому напрямi вже зроблено. Ось тільки наскільки вони переконливі?

Якщо ви відвідуєте книжкові ярмарки не через можливість купити книжки за видавничими цінами, а тим паче якщо вам коли–небудь випадала нагода побувати на львівському «Форумі видавців», значить, київський «Медвін» вам буде не до душі.

Перформанс Шурова і Вайсберга під назвою «Світотворення» став своєрідним відкриттям масштабної передаукціонної виставки «Українська альтернатива ХХ» у Музеї сучасного мистецтва України (триває з 10 по 18 листопада), ініціатором якого виступив аукціонний дім «Дукат». Виставка, зі слів організаторів, присвячена неформатному українському мистецтву, яке творилося у минулому столітті на противагу канонам соцреалізму. Серед лотів аукціону — роботи художників Олександра Ройтбурда, Влади Ралко, Павла Макова, Івана Марчука, Віктора Зарецького, Олександра Животкова, Алли Горської, Максима Мамсікова та інших.

Складно уявити, щоби харківського художника Бориса Михайлова відзначили найвищою нагородою нашої держави у царині культури — Шевченківською премією. Тут і пояснювати довго не треба: живе переважно за кордоном, фотографує переважно Україну, але якусь таку несимпатичну, неприкрашену, для когось навіть неіснуючу. Поза тим Боба, який ніколи не приховував свого українського, а точніше, харківського походження, нагородили «нобелівкою» для фотографів — премією «Хазельблад» (The Hasselblad Foundation International Award in Photography). 

Несподівана, але, звісно, давно очікувана книжка професора Харківського державного педагогічного університету імені Сковороди Леоніда Ушкалова, презентована нещодавно в Харкові, все ж не лише про сучасний період в історії нашої культури. Як людина, для якої українська література почалася тисячу років тому, науковець і цього разу пропонує нам певний історичний зріз, а точніше прогулянку — «Від бароко до постмодерну». Несподіваною є не лише тематика книжки, а й її стилістика: попередні книжки Леоніда Ушкалова відповідають усім канонам академічного тексту, тоді як це видання — збірка есеїв, написаних легко і яскраво.