Переполох, що здійнявся навколо фіналу національного відбору на «Євробачення», змусив керівництво Національної телекомпанії погратися в демократію. Переконуючи, що голосування 26 лютого відбулося чесно, генеральний директор НТКУ Єгор Бенкендорф запропонував трійці лідерів — Міці Ньютон, Златі Огнєвіч та Джамалі — взяти участь у повторному змаганні. На «Першому Національному» вирішили, що додатковий фінал відбудеться завтра — у четвер, 3 березня, в прямому ефірі каналу з 21.30 до 23.00.

Історія з ювілеєм Лесі Українки не унікальна — минулого року мали аналогічні неприємності зі вшануванням пам’яті всесвітньо відомого драматурга Антона Чехова, коли на «Білу дачу» гроші виділили в останній момент. Музеїв, присвячених Лесі Українці, в країні нараховується п’ять: у Новоградi–Волинському — Літературно–меморіальний музей Лесі Українки (будинок, де вона народилася), Музей родини Косачів (там певний час жила сім’я), Музей Лесі Українки у Колодяжному (там вона провела значну частину свого життя), Музей Лесі Українки в Ялті (у цьому місті поетеса перебувала на лікуванні) і Музей Лесі Українки в Києві (тут вона прожила майже 10 років). Загалом цим острівкам пам’яті великої дочки українського народу ведеться непогано. Єдине, що в будинку в Ялті провалюється підлога, у Києві, незважаючи на центральне розташування, бракує відвідувачів, а музей у Новоградi–Волинському постійно ігнорує державне керівництво. «УМ» вирішила провести цими місцями віртуальну бліц–екскурсію i зупинитися на проблематиці кожного з них.

Відомі слова Лесі Ук­раїнки: «Коли б я не була українкою, я би хотіла бути грузинкою». Таку ж приязнь до Українки відчувають і грузини: у 1952 у містечку Сурамі, куди поетеса приїхала на лікування і де померла, було створено музей. Тепер грузини не лише запрошують туди кожну офіційну й через одну неофіційну делегації з України, а й придумали щорічне свято «Лесіаоба».

Конкурс на монумент жертвам Голодомору в столиці США проводили ще минулого року. Тоді й визначили роботу, яка мала би стояти у скверику на перетині трьох вулиць — North Capitol Street, Massachusetts Avenue, F Street — неподалік залізничної станції Union Station. Вибрали проект скульптора Олександра Дяченка, який автор назвав «Зруйнована планета» (до речі, у 1992 році Дяченко працював над пам’ятником жертвам Холокосту, встановленому в містечку Криве Озеро на Миколаївщині). Проте через відомі політичні процеси в Україні роботу в цьому напрямi загальмували й відновили тільки у лютому, відповідно до доручення Президента України.

Зі зміною керівництва «Мистецький арсенал», здається, вже забув про амбіції стати національним музейним комплексом (хоча й у попереднього менеджменту із втіленням цієї концепції були проблеми). Тому поки ті плани чекають свого часу, найперспективніший майданчик столиці продовжує презентувати відомі проекти гендиректора «МА» Наталії Заболотної, які вона започаткувала, будучи на чолі «Українського дому». Після ярмарку Art Kyiv i Великого антикварного салону настав час Великого скульптурного салону, який відкрився минулої п’ятниці й триватиме до 13 березня. Характерною для цьогорічної виставки є правильна, спокійна експозиція, що представляє «традиційну» скульптуру 40 українських художників i класичну добірку робіт бунтаря свого часу Едгара Дега. Але не поспішайте впадати в нірвану — вподобану Салоном еклектику ніхто не відміняв: у бокових залах, нішах i просто в центрі експозиції на відвідувача все ж підстерігає експериментальна скульптура.

Перш ніж iти на фільм «Справжня мужність» (True Grit), треба позбавитися кількох стереотипів й завчити пару істин. Перше: якщо ви є прихильником коенівської стрічки «Старим тут не місце», то не слід очікувати, що новий трилер буде за стилістикою нагадувати попередній (насправді «Справжня мужність» більше тяжіє до жанру «трагікомедія», і якби з нього викинути сцени насилля, то вийшла би повчальна новела, незгірше «Вождя червоношкірих»).

— Пане Василю, впевнена, що після четвергового засідання Шевченківського комітету ви постійно отримуєте вітання. Хто з колег уже привітав? І чи були дзвінки від людей від влади?

— Так, у мене просто не вгавав телефон: телефонували з усіх куточків України, з Канади, з Франції, з Америки. Привітало дуже багато народних депутатів — колись я навіть казав іронічно, що у мене в парламенті назбирається невелика фракція, привітало багато лідерів партій, зокрема Олег Тягнибок. Щодо вітань від влади, то дуже швидко після засідання Комітету, десь упродовж години, мені подзвонили з адміністрації Президента й привітали, зокрема, й від імені Президента.

2011 рік в історії PinchukArtCentre обіцяє стати переломним: менеджери арт–простору вирішили змінити стратегію роботи й запровадили нову виставкову систему. П’ять поверхів поділили на дві зони: більшість простору, а це другий, третій та четвертий поверхи, віддали під змінні експозиції актуальних художників, а останній — під презентацію довготривалих колекцій, здебільшого з того, що вже експонували в PinchukArtCentre.

І все ж парадоксальна у нас країна! Тоді як увесь iнтернет наприкінці минулого тижня ряснів повідомленнями про присудження Шевченківської премії Василю Шкляру за його роман «Залишенець» («Чорний ворон») — новина з’явилася з подачі самого автора, а Ганна Герман терміново набирала його, щоб запевнити, що й Президент вітає, Шевченківський комітет мовчав, як той повстанець, i продовжує мовчати. Журналістам ледве вдається дізнатися деталі обговорення: більшість членів Шевченківського комітету відмовляються повідомляти громадськість про це, а дехто й узагалі обурюється, що все, що було сказано, стало відомо вже наступного дня після обговорення. Хоча жодного табу на оприлюднення інформації в положеннях про роботу Комітету немає.

Пригадую, як у шкільні роки бажання ходити в бібліотеку значною мірою залежало від особи, що виконувала функції бібліотекаря. Якщо це була лагідна жінка, яка тонко відчувала, яку саме книгу тобі запропонувати та ще й готова була обговорити те, що тебе зачепило під час читання, бібліотечний формуляр заповнювався новими записами щотижня. Коли ж це була строга, холодно–ввічлива бібліотекарка, що виказувала повну байдужість до твоєї читацької манії, мотивація часто заглядати в «храм знань» значно гальмувалася. Важливість комунікації на цій первинній ланці тепер узяли на озброєння організатори всеукраїнського конкурсу «Найкращий читач України» (тепер їхній список розширився — Громадська організація «Форум видавців», Національна бібліотека України для дітей, Асоціація працівників дитячих бібліотек, Українська бібліотечна асоціація, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів.). «Ми хочемо перетворити бібліотеки на комунікаційні центри, — каже президент «Форуму видавців» Олександра Коваль. — Тому вирішили на рівні з читацьким конкурсом провести ще й конкурс координаторів. Ми хочемо стимулювати бібліотекарів на місцях, щоби вони залучали більше дітей. Кращі координатори отримуватимуть грошові премії (загальний призовий фонд — 45 тис. грн. — Ред.)».