У житті кожної людини настає момент, коли від питання «Для чого я живу?» — розмах шекспірівський, але водночас звучить дуже по-земному — відмахнутися неможливо. Ось так ігноруєш його рік, два, десять, та ілюзією відносно того, що воно рано чи пізно, так би мовити, розсосеться, можна себе і не тішити. І тоді починається гарячкове звіряння своїх вчинків з рекомендаціями мудрих світу цього щодо побудованого будинку, посадженого дерева та вирощеного сина. Не знаю, чи відповідав уже на це питання Сергій Проскурня, але я просто переконана, що одним із головних пунктів його «звіту» обов'язково буде «Березілля». Театральний фестиваль, який живе, дивує, тішить, експериментує, влаштовуючи локальні революції в театрі, шанує традиції й не боїться радикальних кроків назустріч незвіданому. «Ми несемо в душі пам'ять, яка становить основу драматургії фестивалю. Наші очі вдивляються у все, що може зацікавити, збентежити, надихнути. Ми сперечаємось, ми шукаємо. Ми зацікавлені у продовженні. Ми хочемо. Ми готові», — так Сергій Проскурня анонсував цьогорічне, вже одинадцяте «Березілля». З 24 вересня по 26 жовтня лідери сучасного українського театру своєю участю у фестивалі шанували пам'ять Данила Лідера.

Розпочатий минулого року капітальний ремонт приміщення Донецького академічного українського музично-драматичного театру досі триває без припинення творчої діяльності колективу. Втім навіть за цих, не зовсім сприятливих, обставин театр продовжує тримати марку одного з найвідвідуваніших. Тільки за перше півріччя 2003 року тут побувало понад 162 тисячі глядачів. І особливо красномовною ця цифра буде в порівнянні — три інші місцеві театри разом зібрали за цей же період удвічі менше глядачів.

Загалом в українському праві чомусь не містяться дефініції найважливіших понять. Таких, приміром, як «закон» чи «кодекс». Мабуть, вважається, що подібні речі, як-то кажуть, носяться у повітрі і є зрозумілими для будь-кого. Однак чи не з цього починаються усі правові проблеми нашого суспільства? Невігластво ще нікому не додало ваги чи впевненості, натомість примножило питання, залишені без відповіді. Отже, що таке кодекс? За загальноприйнятим тлумаченням, це збірка законів. Серед останніх розрізняють кримінальний, цивільний та адміністративний кодекси. Коли ж назва кодексу нарощується ще й словом «процесуальний», це означає, що в ньому йтиметься про те, яким чином до пересічного громадянина застосовуватимуть норми першої групи кодексів. Проте зрозумілим є те, що Цивільно-процесуальний кодекс розглядає механізми правовідносин у цивільному процесі — всі моменти, пов'язані з подачею позовної заяви, з формуванням доказової бази, з оскарженням рішення суду першої інстанції тощо. Один із групи творців нового ЦПК, колишній Генеральний прокурор України Віктор Шишкін коментує для «УМ» роботу над кодексом. Пройшовши стадію другого читання у Верховній Раді, ЦПК нині готується до третього читання. У кодексі, що має бути прийнятим на вимогу Ради Європи, є чимало позитивних новацій — принаймні так стверджує Віктор Шишкін.

Прийняття Цивільно-процесуального кодексу є необхідною передумовою для нормального, цивілізованого життя суспільства. Це те, що дозволить чіткіше визначити правові стосунки між громадянином і державою, громадянином і громадянином, тобто це той документ, який з нормотворчих законів є чи не найголовнішим. Зараз можна стверджувати одне: новий Цивільно-процесуальний кодекс є нагальною потребою. Але й те, що його проект, який нині розглядається, не є абсолютно узгодженим з новими реаліями, також відповідає дійсності. Тож поспішати з прийняттям нового ЦПК нам, попри все, не потрібно.

Як уже повідомляла «УМ», минулого тижня на розширену колегію Генпрокуратури не з'явилися міністр внутрішніх справ Микола Білоконь, голова Служби безпеки України Ігор Смешко та голова Координаційного комітету з боротьби з оргзлочинністю та корупцією при Президенті Ольга Колінько. Через відсутність «титанів» колегія ГПУ фактично була зірвана. Багато хто з політологів дійшов висновку: тим самим силові відомства показали Генпрокуророві Святославу Піскуну величезну дулю: мовляв, до його думки мало хто прислухається, декому він уже відверто набрид.

Позавчора школа села Березівка Любарського району, що на Житомирщині, пережила несподіваний шок. Просто посеред уроку української літератури три одинадцятикласниці почали задихатися й втратили свідомість. Потім невідома задуха «підкосила» й інших підлітків. Як з'ясували згодом правоохоронці, «на вуха» рідний навчальний заклад поставили учні цього ж класу, які принесли до школи балончик для самозахисту і, розглядаючи «цяцьку», пирснули з неї...

Не минуло й двох тижнів після «качки» іспанської газети «Еральдо де Арагон» про те, що у крові загиблих пілотів Як-42 знайшли алкоголь (цю інформацію вже спростувала українська сторона), як з'являється нова сенсація. Вже інше місцеве видання — впливова газета «Ель Паіс» — опублікувало висновки експертів із аеронавігації зі служби цивільної авіації Іспанії: «У баках українського літака не було достатньо палива, щоб приземлитися на резервному аеродромі. Експерти стверджують в інтерв'ю «Ель Паіс»: Як-42 був настільки перевантажений, що замість необхідних 18,5 тонни пального мав на борту 17,2 тонни, повідомляють РІА «Новости».

Міжнародна організація цивільної авіації у березні 2002 року прийняла норму, за якою всі пасажирські літаки, які мають більше 60 посадочних місць або важать понад 45,5 тонни, з 1 листопада 2003 року мусять бути обладнані броньованими дверима до кабіни пілотів.

Політичні оглядачі Росії пов'язують відставку впливового в цій країні політика, керівника адміністрації президента, зі справою «ЮКОСа». Посилаючись на російську газету «Ведомости», інтернет-видання «Українська правда» пише, що чутки про відхід Олександра Волошина кружляли з неділі, коли саме було оголошено про арешт керівника «ЮКОСу» Михайла Ходорковського.

Сенат США позавчора постановив, що держави, дипломати яких не платять штрафи за паркування своїх автомобілів у недозволених місцях, можуть втратити частину американської фінансової допомоги, повідомила газета «Нью-Йорк Таймс». Таку поправку до закону про закордонну допомогу було прийнято з ініціативи сенаторів від Нью-Йорка Хілларі Клінтон та Чарльза Шумера.