Щороку 12 лютого в Монастирку на Жовківщині вшановують пам’ять видатного новеліста Леся Мартовича, який прожив у цих краях свої останні роки і похований на місцевому цвинтарi. Спокій письменника ось уже багато десятиліть охороняють столітні тополі. Завтра виповнюється 140 років від його дня народження.

У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач усіма збройними силами Російської республіки Лев Каменєв у доповіді Леніну про стан боротьби з бандитизмом змушений був визнати, що «банди на території України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100—250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців». У березні 1921 року V Всеукраїнський з’їзд Рад, організований більшовиками, прийняв рішення про посилення боротьби з «бандитизмом», тобто проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це «государственной задачей первостепенной важности». У липні 1921 року в офіційній доповідній записці Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише на Донбасі, які об’єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.

У суботу на Чернігівщину, до меморіалу Героїв Крут, з'їхалося більше тисячі людей. Представники політичних партій, громадських та козацьких організацій прибули на щорічну акцію вшанування подвигу юних патріотів, що стали на захист Української держави від більшовицької навали.

Серед кількох влаштованих у Полтаві заходів зі вшанування Героїв Крут найпомітнішим став вечір пам’яті юних борців за волю України в актовій залі школи мистецтв. Із цієї нагоди в обласному центрі відбулися також «круглий стіл», презентація книги «Україна у вогні революції», хода зі свічками.

30 серпня 1941 року від рук невідомого вбивці загинули Омелян Сеник та Микола Сціборський, які перебували з похідною групою ОУН у Житомирі. І досі не зрозуміло, хто позбавив життя цих видатних державників: радянські агенти, підпільники ОУН(б) чи німецькі контррозвідники. Керівники ОУН(б) офіційно заперечили свою участь у вбивстві. Історики діаспори стверджували, що вбивство могло бути справою рук Кіндрата Полуведька, який у 1930–х бував у Європі, зустрічався з керівниками ОУН, а потім повернувся до УРСР. Він мав зустріч iз Сеником та Сціборським у Житомирі, у своєму помешканні, а після їхнього убивства зник. Однак після розпаду СРСР в архівах Компартії УРСР не вдалося виявити інформації про причетність до вбивства радянських спецслужб, хоча ліквідація керівників ОУН їм однозначно була вигідна. Після відновлення незалежності України біля центрального собору в Житомирі було встановлено пам’ятний хрест на місці поховання (мабуть, усе–таки символічному) двох підпільників.

«Польська операція» НКВС почалася 11 серпня 1937 року, коли Микола Єжов підписав оперативний наказ № 00485 та «Закритий лист про фашистсько–повстанську, шпигунську, диверсійну, поразницьку й терористичну діяльність польської розвідки в СРСР». У цих документах наказувалося з 20 серпня до 20 листопада організувати операцію щодо цілковитої ліквідації місцевих осередків «Польської організації військової» (ПОВ) та «її диверсійно–шпигунських та повстанських кадрів у промисловості, на транспорті, радгоспах та колгоспах». За півтора року «чисток» у СРСР засуджено 139 835 осіб, розстріляно 111 091 особу (79 відсотків арештованих). В УРСР під приводом боротьби з контрреволюцією було репресовано близько 50 тисяч поляків. Пiд час же «польської операції» ув’язнено 19 тисяч людей, з яких розстріляно близько 5 тисяч.

У переддень новоріччя Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про «Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов’язаної з ними нетерпимості». Цей документ засуджує, зокрема, «прославляння нацистського руху». Резолюцію підтримали 129 держав світу, проти виступили три делегації (Маршаллових островів, Палау і США). Ще 52 країни при голосуванні утрималися. Серед них — країни Євросоюзу, Україна, Молдова та Грузія. Міністерство закордонних справ Росії відразу ж звинуватило нашу державу у «неповазі до подвигу ветеранів Великої Вітчизняної війни». Така реакція засвідчила, хто ж був лобістом такої резолюції і який «потаємний сенс» у неї вкладався. Цікаво, що за кільканадцять днів до цього українських ветеранів образив сам прем’єр РФ Володимир Путін, заявивши у прямому ефірі російського телебачення, що «Росія перемогла б у Великій Вітчизняній війні, навіть якщо б Україна не входила до складу Радянського Союзу». Пан Путін повідомив телеглядачам, що 70 відсотків втрат у війні припало саме на Росію. І заявив, що «війна виграна в основному за рахунок людських та індустріальних ресурсів Російської Федерації», отже, росіяни — це «нація переможців».

Серпневого вечора 1745 року у двір садиби селянина Стефана Дзвінчука у Космачі ввійшло троє людей. Цих гостей, судячи з усього, господар чекав, хоча й не був їм радий. Троє опришків прийшли покарати хитруватого ґазду за те, що той погодився співпрацювати з ненависними панами в одній делікатній справі. Дзвінчук заховався за міцними дверима зимівника і з рушницею приготувався до зустрічі з месниками. Найголовніший із трійці підважив двері дрючком і став на них тиснути, намагаючись проштовхнутися у сіни. Щойно заслона подалася, пролунав постріл...

Пораненого опришка звали Олекса Довбуш. Народний герой на той час уже встиг настільки налякати панів, що ті відчайдушно постановили: хто уб’є Довбуша, на все життя буде позбавлений усіляких повинностей, а панську землю, яку він обробляв, отримає у власність. Кілька селян, зокрема й Стефан Дзвінчук, пристали на пропозицію. Довбуша знайшли наступного дня далеко у лісі. Ще живого, повстанці прикрили його гіллям і залишили, вірогідно, щоб повернутися з підмогою. Рана була не смертельною, у руку або плече, але невдовзі він помер від втрати крові.

Зимівник, у якому поранили Довбуша, стоїть і тепер. У 1970–х роках його випадково відшукав Михайло Дідишин (Юсипчук), перевіз до свого подвір’я і прибудував до стайні. Цю хату на вулиці Довбуша, 17 у Космачі тепер знає кожен. Це одне з головних місць оглядин для туристів. За 30 із гаком років Михайло Дідишин створив тут Музей Довбуша, зібравши у ньому речі XVIII століття, частина яких справді належала видатному опришкові, а також зразки «природного» мистецтва.

Розташований в Івано–Франківську на Європейській площі Центр патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери, як і все, що пов’язано з іменем Головного провідника українських націоналістів, в одних викликає побожний трепет, для інших — як кістка в горлі. Хоча майже на всіх діє гіпнотизуюче. Генеральний консул РФ у Львові Євген Гузєєв теж побував тут із приватним візитом i залишив у книзі відгуків дипломатично толерантний запис українською мовою: «Було цікаво ознайомитися з учбовим центром iз виховання молоді. С.Бандера — дуже суперечлива особистість, яка потребує вивчення». Напевне російський амбасадор мав на увазі ідею написання української історії (зокрема й зображення наших героїв національно–визвольної боротьби ХХ століття винятково чорними фарбами) під наглядом кремлівських літописців, яку з лакейською запопадливістю підтримав Дмитро Табачник. Сам одіозний освітянський міністр, мабуть, особисто розвалив би бандерівський Центр в Івано–Франківську, та руки короткі — цей патріотичний заклад створений рішенням міськради за масової підтримки місцевої громади й фінансується з міського бюджету.

У Києві нагородили переможниць всеармійського фотоконкурсу краси «Міс Десант», який проводило видання Збройних сил «Народна армія». Конкурсантки надсилали свої фото до редакції й сорок фотографій, які відібрало журі, впродовж восьми місяців публікували на сторінках «Народної армії». Переможницею «Міс Десант» стала сержант 80–го окремого аеромобільного полку львів’янка Вікторія Савчин, друге місце на п’єдесталі краси посіла оператор протитанкового взводу окремого батальйону морської піхоти з Феодосії кримчанка Олена Соловйова, а лейтенант медичної служби, слухач Української військово–медичної академії киянка Анна Головіхіна здобула третє місце.