Сайт Курси в Києві kursikiev.com.ua інформує: І знову полку законотворців прибуло... Що ж, якщо СБУ пише законопроект «Про моніторинг телекомунікацій», який додасть цій службі нові «всепроникаючі» можливості, якщо під головуванням Геннадія Васильєва (з його «генпрокурорством» на обрії) створюється новий, зручний передусім для автора варіант Кримінально-процесуального кодексу, то немає нічого дивного чи несподіваного в тому, що за перо врешті-решт взявся Сергій Ківалов — голова Вищої ради юстиції України. Про що його законопроект? Звісно ж, про Вищу раду та про себе, її голову. Відтак, з якого із цих двох сюжетів почати — навіть і не знаєш.

Говорячи про Вищу раду юстиції, слід передусім вирішити, чи потрібен такий орган узагалі. Є Вища кваліфікаційна комісія суддів, є Вища рада суддів і є Вища рада юстиції... Наріжним каменем діяльності останньої є робота з суддівським корпусом. Під цією роботою слід розуміти, зокрема, розгляд подання на суддю, звільнення котрого, згідно з новим законопроектом, може ініціювати лише Вища рада юстиції. Але ж остаточне рішення в будь-якому разі лишається за Верховною Радою, яка суддю на посаду призначає. При цьому, однак, хід поданню щодо зняття повноважень з судді дає ВРЮ. Проте судді пропонують, щоб до цього долучалася ще й думка Вищої ради суддів...

22 листопада, якраз до сумних роковин, побачить світ художня марка, ця, яку ви бачите на світлині внизу. Дизайном цього варіанта марки опікувався Кость Лавро — художник, знаний у нас здебільшого завдяки талановитим ілюстраціям до казок, виданих Малковичевою «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ». Марка вийде «класичним» тиражем — 100 тисяч екземплярів.

Двісті років тому, 1803 року, державний статський радник Павло Демидов звернувся до міністра народної освіти Російської імперії з листом, де висловив бажання надати на користь майбутніх університетів у Києві й Тобольську 100 тисяч рублів. Пан радник прохав більшу частину коштів залишити вічним капіталом, який своїм обертанням збільшувався би на користь цих освітніх закладів, а прибутки витрачалися б на утримання незаможних студентів. Цей капітал було чомусь внесено у скарбницю Московського виховного будинку. У тогочасній пресі про подальшу долю капіталу не згадувалося, як і у фінансових рапортах першого ректора Київського університету Михайла Максимовича у 1833—1835 роках.

«Я вірю, що прийде час, коли щороку на початку січня, у переддень Переяславської угоди, ми проводитимо історичні семінари, а після цього ставитимемо в церкві свічку за упокій мільйонів людей, які загинули від наслідків цього акту», — сказав один iз переможців конкурсу школярських та студентських робіт на тему «Що принесла Переяславська рада Україні», студент iз Миколаєва Олександр Портнов. Нагородження переможців цього конкурсу, організованого видавництвом «Смолоскип» за підтримки подружжя Соколиків iз Канади, відбулося нещодавно у столичному Будинку вчених.

Запитання, що давно назріло у молодої інтелігенції: чи довго ще за взірець національного письменства правитиме «Собор» Олеся Гончара з нудно-ідеальними позитивними героями? Скільки ще ми розглядатимемо Шевченка через призму його «страждань за Вкраїну»? Коли вп'яте мусиш засвоїти, як поет «уболівав за долю народу», мимоволі вмикається захисний рефлекс. Хочеться вигукнути: «Та геній він, геній, тільки дайте мені спокій». «Ідейні» твори українських борців-гуманістів-просвітників, міцно вкорінені у шкільну програму, назагал викликають нехіть у молоді своєю надмірною позитивністю, декларацією давно знайомих етичних аксіом. Педагогічний ефект від таких студій — майже нульовий, а часом, зважаючи на підліткову схильність до нігілізму, навіть негативний.

Важко здобути визнання у номінаціях усіляких чеснот, якщо поводитися зовсім невідповідно до позитивного іміджу. Так і молода американська поп-зірка Крістіна Агілера: спочатку вона заявляє, що розстроюється, коли не знаходить себе в рейтингах знаменитостей, які найгірше вдягаються й поводяться, потім (як-от наприкінці минулого тижня) перемагає в конкурсі MTV Europe як краща співачка, виконуючи пісню Dirty («Брудна») і скидаючи по ходу з себе костюм черниці... Та, власне, «добре ім'я» Агілері й не потрібне — стиль у неї такий. Тим паче коли треба боротися за місце під сонцем із такими самими хуліганками. Брітні Спірз фарбованій розпусниці Крістіні конкуренцію вже явно програє, на черзі — колега по амплуа, Пінк (у перекладі — «Рожева»).

Хіба років 15-20 тому хтось із шанувальників «нематеріальної дівчини», яка усьому світові розповідала про таємниці свого ліжка, міг собі уявити, що на початку ХХІ століття Мадонна перетвориться на зразкову матір сімейства й цнотливу дитячу письменницю? У це справді майже неможливо повірити, але саме так воно й сталося: спершу Луїза Марія Чікконе «зав'язала» з прозорими й сексапільними костюмчиками та міні-шортиками, потім вийшла заміж, а згодом почала писати книжки. І які книжки! Про збірку «Англійські троянди», яка вийшла два місяці тому, «УМ» уже розповідала. Ці казочки одразу ж стали бестселером, і за накладом кількість проданих примірників уже майже наздогнала суперхіт книгарень усього світу, розповіді про пригоди маленького чарівника Гаррі Поттера!

До конкурсів краси, де дамочки з ногами від вух дефілюють у мініатюрних купальниках, усі ми вже звикли, і навіть із задоволенням насолоджуємося цим видовищем. Навіть складно повірити в те, що колись проти таких «змагань» напівоголених красунь влаштовувалися цілі демонстрації, а різні моралісти цих нещасних «місок» як тільки не обзивали! А насправді в деяких країнах конкурси краси і досі вважаються чимось страшенно непристойним. Уявіть собі, що думає про дефіле у купальних костюмах яка-небудь іранка, котрій з ранку до ночі доводиться ходити закутаній у цупку чорну паранджу! Якщо уявите, то зрозумієте всю глибину обурення уряду Афганістану, представниця якого наважилася взяти участь у конкурсі «Міс світу».

Сьогодні редакція «Сільських вістей» відзначає символічний ювілей — рівно тридцять років тому відома компартійна газета вийшла за підписом новопризначеного редактора — Івана Сподаренка. Багато чого змінилося від 1973 року: відійшла в небуття ціла епоха, позаду партійне політиканство — газета змінила свій імідж, і при тому редактор залишився незмінним. У вітальній статті журналісти «СВ» віддають належне своєму шефу: визнаючи, що газета «твориться не однією людиною», вони впевнені, що «і колективу, і газеті, і читачам пощастило, що упродовж трьох десятиліть «Сільські вісті» веде Іван Сподаренко».