«Заявляю відповідально і професійно: Азаров та «азаровщина» представляють ідеологію й політику, несумісні з розвитком підприємництва, інвестицій, економічної свободи, євроінтеграційного курсу України, з повагою до власного народу і прав людини, дотриманням закону та соціальною справедливістю. Я переконана, що кожен мешканець України стикався з такою «азаровщиною» у своєму місті, області, селі. Це — хвороба. Її треба лікувати. Радикально».

Оргкомітет з організації Одеського обласного громадського форуму на підтримку політичної реформи в Україні ухвалив провести 27 січня збори в Музично-драматичному театрі ім. В. Василька. Повідомлення такого змісту розіслав днями місцевим ЗМІ відділ взаємодії та зв'язків з громадськістю апарату Одеської облдержадміністрації. Як зазначено в документі, вже «20—21 січня громадські форуми відбудуться в усіх районах та містах Одеської області», «встановлено також норму представництва на обласному форумі — 25 осіб від районів та міст обласного значення (крім Одеси) та 50 осіб від кожного району міста Одеси».

Закони, що приймаються в Україні, зазвичай нагадують рекламні пропозиції з торговельно-харчової царини. Щось на зразок такого: з'їжте одну нашу піцу, і другу ви отримаєте безкоштовно. Заманливо, але апетит під час їжі не тільки не приходить, а навпаки — зникає. Бо з'ясовується: щоб отримати дармовий презент від піцерії, вам доведеться перед тим замовити їхній найдорожчий і найбільший витвір, який ані ваш шлунок, ані ваш гаманець просто не зрозуміють. І так — майже скрізь і в усьому: тільки-но ми налаштовуємось пограти у подібну гру, тільки-но захочемо випробувати якусь суперпропозицію («тільки на цьому тижні...», «тільки до першого снігу...», «тільки для абонентів... клієнтів... абітурієнтів»), як що-небудь обов'язково стається. Або ми починаємо розуміти, на чому нас «кинули», або ера милосердя закінчується, або просто випадає день посту...

Діючий закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні, який було прийнято у квітні 1991 року, дуже застарів. Його ухвалили ще тоді, коли Україна не була незалежною державою. Мій законопроект є принципово новим. Що є недоліком старого закону? Він не реабілітовує борців за волю України, а лише тих, кого судили за статтею 62 старого кримінального кодексу. Це — антирадянська пропаганда.

Якщо поезію Олександра Вертинського (1889—1957) порівнювати з прянощами, то це, швидше, ваніль. Або ні, кориця... Чи, може, гіркий мигдаль, який у перетертому вигляді додають для пікантності смаку в тісто чи крем. Часи минають, а цей інгредієнт залишається таким же важливим для засвоєння духовного харчу, який сьогодні, звісно ж, дуже відрізняється від того, чим частували своїх сучасників поети майже століття тому. Киянин Олександр Вертинський уперше з'явився на естраді у 1915 році, співаючи про одиноких бідних діточок, кокаїном розіп'ятих на мокрих бульварах Москви. Він почав виступати у костюмі П'єро, від якого поступового залишилася лише загримована біла маска-обличчя і яскраво-червоні губи...

Олена Сергіївна Зінькевич, окраса українського музикознавства і професор музичної академії, одна з моїх учителів, чиї лекцій з історії музики не перестану вдячно згадувати, видала книжку «Концерт и парк на Крутояре» («Дух і Літера», Київ, 2003). Книжка, точніше, збірка есеїв про музичний Київ столітньої давності, варта окремої розлогої рецензії; мене ж при вчитуванні зупинили кілька рядків, які Олена Сергіївна відкопала з «Кієвляніна» 1868 року. «Опера, может быть, непосредственнее указывает на успех общества, нежели даже великие мероприятия нашего мудрого правительства...».

Хто такий Григорій Кохан? Відомий кінорежисер, народний артист України, постановник фільмів «Народжена революцією», «Циганка Аза», «Ярослав Мудрий», «Стамбульський транзит»... Відповідь правильна, але неповна, винятково кінематографічна. Оскільки починав Григорій Романович — і про цей факт, гадаю, знає дуже небагато шанувальників його творчості — як художник, закінчивши поліграфічний інститут у Львові. Співпрацював із провідними видавництвами — «Молодь», «Музична Україна», — оформлював збірки творів Стефаника, Собка... По закінченні Вищих режисерських курсів у ВДІКу почав займатися кіно, але від образотворчого мистецтва не відрікався і робити цього не збирається.

Жили-були дід та баба в Україні. Жили вони на пенсію соціальну. І був у них онук — Колобок. Одного разу повертаються старі з базару, відчиняють хату — немає онука. Вони до клуні — повісився бідака. Не витримав хлібних навантажень уряду, не став обтяжувати старих з огляду на подорожчання борошна, з якого його, рідного, спечено.

Петро Денисович Дудар із села Рубань Немирівського району, що на Вінниччині, не лише постійний передплатник «УМ», а й уважний читач. Він пам'ятає, як торік ми писали про овочівницю з Диканьки Софію Олефір, що спеціалізується на вирощуванні ранніх помідорів «всуху», майже без поливу. «Я ту газету оберігав, але все одно онуки десь її запроторили, тому надрукуйте цю статтю ще раз і перешліть її конвертом, якщо таке можливо», — просить Петро Денисович. Наче вгадавши побажання вінничанина, майже водночас iз ним обізвалася і Софія Олексіївна, яка й минулого року зібрала щедрий урожай томатів, поспостерігала за кількома новими сортами і знову залишилася задоволена. Отже, ми не пересилатимемо її минулорічну статтю поштою, а дамо слово панi Софiї просто в газеті, щоб і інші городники змогли щось почерпнути з досвiду полтавчанки.

Багатоходову комбінацію з привласнення чужого майна «прокрутили» двоє керівників сільгосппідприємств (одне з них розташоване в Зіньківському, інше — у Полтавському районах) за найактивнішого сприяння надто підприємливого експерта-автотоварознавця. Одному зі згаданих господарств на пільгових умовах п'ятирічної розстрочки платежу дістався новенький комбайн. Та невідомо ще, де будуть «козирні» посадовці через ту п'ятирічку. Тож і вирішили вони купувати залізо, себто оречевлені гроші, доки «гарячі». Тим більше що комбайн був майже «колгоспним», оскільки надавала його сільгосппідприємству державна корпорація...