Десять років тому повсякчасна боротьба з «ворожими» вітряками на ниві української культури ще викликала посмішку. Надуживання патріотичними гаслами здавалося задавненим мітинговим рефлексом, який мав би згодом зів'янути. Але спливло вже до біса часу, а нацдебілізм цвіте собі маком. І колір його червоний тепер застить всі інші, патріотичніші, відтінки.
Паразитування на класиці й традиціях — суть згаданого феномену, як і незмінне промовляння від «імені народу». З нацдебілізму можна було б і нині реготати, якби не дедалі агресивніше його прагнення оглуплювати культуру, запихати справжнє народне надбання до смердючих комор, де зберігається також увесь мотлох і непотріб тьмяного совдепівського минулого.

Отже, Берлінський кінофестиваль завершив свою роботу. Першим відрапортувало про свої успіхи журі короткометражних фільмів. Радість на вулиці румунських кінематографістів: «Золотого ведмедя» одержала стрічка «Блок «Кенту» та пакунок кави» режисера Крісті Пуйу. Такого самого звіра, тільки «срібного», отримали голландці Карін Юнгер та Брігіт Гілленус за фільм «Суперово». Нагадаю, рік тому тут тріумфував наш Степан Коваль з анімаційним «Йшов трамвай № 9». Цього разу ми нічого не зуміли виставити — ні в конкурс, ні в супутні офіційні програми. Зате, як уже не раз повідомлялося, вісімка наших зовсім молодих початківців, учорашніх і сьогоднішніх студентів (здебільшого це випускники Київського університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), взяли участь у молодіжному семінарі Кампус талантів. До речі, новий посол України в Німеччині Сергій Фареник зустрівся з київськими дівчатами і хлопцями. Вийшла доволі цікава бесіда, яка відкрила мені (я був присутній) людей справді обдарованих і, до того ж, націлених на роботу з кіноплівкою, створення повноцінних фільмових проектів. Участь у подібних акціях є надзвичайно важливою для професіонального зростання, для входження у світовий кінопростір — бо ж нині створити фільм самотужки стає дедалі важче.

Суботній ранок для мешканців дев'ятиповерхівки у Будьонівському районі Донецька розпочався дещо раніше, ніж завжди. А для декого він взагалі не настав... Потужний вибух пролунав на вулиці Кедріна, 14 о 5-й годині 22 хвилини й змусив сполоханих і напівроздягнених мешканців будинку якомога швидше залишати свої квартири. Підштовхувала до негайної евакуації й пожежа, що охопила квартири на нижніх поверхах.

У суботу о 19.20 за московським часом на голови приблизно 800 відвідувачів найбільшого розважально-оздоровчого центру Москви «Трансвааль-парк» обрушилися дах та бетонні перекриття і конструкції — загалом п'ять тисяч квадратних метрів скла, сталі та бетону. На вчорашній день офіційно загиблими вважалися 25 осіб, із них шестеро дітей. Станом на ранок вчорашнього дня було встановлено особи всіх загиблих. У московських лікарнях залишалися 68 поранених, з яких п'ятеро осіб перебували у критичному стані, 13 — у тяжкому, 32 — у стані середньої тяжкості, 18 — у задовільному.

Відучора політична реформа просунулася ще на крок уперед — фракції і групи парламентської більшості, Компартія та СПУ підписали «Політичну угоду між депутатськими фракціями і групами у Верховній Раді України щодо проведення конституційної реформи та законодавчого забезпечення її реалізації». Як уже повідомляла «УМ», згідно з цим документом, сторони, зокрема, беруть на себе зобов'язання «проводити розгляд питань, які стосуються політичної реформи, у відповідності до регламенту ВР», «шукати вихід із конфліктних ситуацій, що виникають між представленими у парламенті політичними силами, винятково шляхом переговорів без блокування роботи парламенту», до початку розгляду й остаточного прийняття змін до Конституції ухвалити (з офіційним оприлюдненням) Закон України «Про вибори народних депутатів України» на пропорційній основі тощо.

Коли 24 серпня 2002 року Леонід Данилович Кучма, він же дворазовий Президент України і гарант її Конституції, урочисто виголосив, що країні потрібні зміни, недовірливі громадяни з числа тих, хто проміняв святкові розваги на ритуал ознайомлення з нудною телелекцією глави держави, іронічно посміхнулися (зареготали, гмикнули, почухали потилиці...). Оксюморон «Кучма за обмеження повноважень Президента» звучав усе одно що «цар за скасування монархії», отже, розуміти одкровення Л.Д. в контексті українських реалій треба було так: Кучма хоче щось міняти — значить, Кучмі це потрібно. Оскільки очевидно, що Кучмі потрібна влада, значить, озвучені ним зміни допоможуть йому цю владу зберегти. Крапка.

Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду.

Що там казати, після того, як зачохлив свою жердину і припинив виступи у секторі для стрибків легендарний рекордсмен Сергій Бубка, цікавість до цього виду спорту дещо зменшилась. І небезпідставно — в останні роки стрибунам поки не вдається бодай наблизитись до тих висот, які не без успіху штурмував Бубка, поліпшуючи з року в рік свої ж результати. Отож після завершення ним спортивної кар'єри висувалися й припущення стосовно малих перспектив турніру «Зірки жердини», який щороку збирає в Донецьку кращих із кращих стрибунів всього світу. Утім такі прогнози не справдилися, і минулого уїк-енду в Палаці спорту «Дружба» традиційні змагання подарували любителям спорту не тільки чергове свято, а й відразу два світових рекорди, встановлені однією спортсменкою.

Після того, як на вигляд така добра й лагідна Кетрін Зета-Джонс оббризкала слиною Ніколь Кідман за те, що та нібито постійно «перебігає їй дорогу», повірити, ніби між голлівудськими зірками можливі добрі стосунки, і тим паче жіноча дружба, дуже складно. Але цей факт довела... Ніколь Кідман. Ні, вона не засипала заздрісницю компліментами — було б за що. Зате показала Зеті-Джонс гарний приклад поведінки у вельми неприємній для актриси ситуації.

Жінки — створіння ніжні й тендітні, і часом їм так хочеться побути слабкими, опертися на сильне чоловіче плече. Але чомусь так складається, що замість тішитися підтримкою сильної статі представницям статі прекрасної зазвичай доводиться не лише самим долати життєві складнощі, а й витягувати з них свої «половини». Не дивно, що жінки мужніють не лише в переносному, а й в буквальному сенсі — носять чоловічий одяг, працюють на «чоловічих» роботах на кшталт укладання рейок тощо. А з огляду на все це тим паче не дивно, що в щорічному рейтингу американського «Чоловічого журналу» — «25 найміцніших хлопців Америки» — вперше за всю історію опинилася жінка. Особливо, якщо врахувати, що жінка ця — Хілларі Клінтон.