Із цього велетня може напитися чаю близько двох тисяч осіб — габарити дозволяють вмістити в його череві 295 літрів води (або 24 відра). Над цим «дивом» дванадцятьом запорізьким майстрам довелося працювати близько трьох місяців, а його «спонсори», аби виготовити та привезти до столиці унікальний самовар (везли екземпляр у розібраному на три частини вигляді), мали розкошелитися на 10 тисяч доларів. Але, за словами автора проекту, генерального директора компанії «МТЦ-Запоріжжя» Ігоря Чепурного, ідея була того варта. Самовар «Соборний», як його назвали розробники, — найбільший діючий у світі: його висота — 175 сантиметрів, вага — 250 кілограмів (до речі, на виготовлення «пузаня» пішло півтонни латуні). Щоправда, фахівці тульського заводу «Штамп» — всесвітньо відомі виробники самоварів — свого часу виготовили більшу посудину, але це був лише сувенірний, муляжний екземпляр, а український самовар — діючий, працює він на дровах та вугіллі. Рекорд запоріжців вже зареєстрований у Книзі рекордів України. «Ми номінувати його на отримання титулу «Найбільший у світі діючий самовар» і реєстрацію у Книзі рекордів Гіннесса», — розповідає Ігор Іванович. Тому вже найближчими днями запоріжці збираються відправити у Лондон відеозаписи демонстрації самовара та необхідні дані.

Ще кілька років тому на Софійському майдані Києва можна було вільно знімати фільми початку ХХ століття. Згодом поряд із Національним історико-культурним заповідником «Софія Київська» поселився масивний паркінг, а ось тепер над святинею знову зависнув дамоклів меч — будівництво адміністративного 10-поверхового блоку.

Хто з бідою «родичався», той добром багатий! Мешканці невеличкого райцентру Чернігівка, що на Запоріжжі, ні на йоту не сумніваються у тому, що і в наш скрутний час дане твердження не втратило статусу аксіоми.
Типовою у цьому плані є історія Тетяни Кочеткової, уродженки курортного Бердянська. За прожиті чверть віку Тетяна так і не спізнала, що то воно таке — курорт. Попри те, що у Бердянську і досі мешкає її мати. Тетянку вона залишила напризволяще, кинувши її на залізничному вокзалі з засунутим у колготочки свідоцтвом про народження...

Ось у такому вигляді знайшли співробітники міліції на території одного з пунктів збору металобрухту в місті Ясинувата музейний паровоз «кукушка». Як учора повідомила «УМ», експонат нахабно серед білого дня демонтували неподалік території виставкового комплексу «ЕкспоДонбас» у Донецьку, де він стояв, чекаючи відкриття Державного музею історії промисловості України.

Кременчук здавна вважається обласною «столицею» фальсифікату. Насамперед горілчаного. За минулий рік співробітники тамтешньої податкової міліції виявили у наддніпрянському місті десять підпільних цехів, які продукували фальсифіковане спиртне. Ще троє «засвічених» податковими міліціонерами «тіньових» підприємств спеціалізувалися на виготовленні іншої, але не менш сумнівної продукції.

На сьогодні в Україні залишилися дві філателістичні крамниці — в Києві та в Ужгороді. Але нещодавно ужгородська влада вирішила виставити магазин «Філателія» на аукціон. Це викликало протести не тільки серед тих, хто цікавиться марками, а й серед громадськості. На захист спеціалізованої крамниці виступили обласне Управління культури, поштовики. Почався збір підписів за збереження останнього прихистку цього, колись найпопулярнішого, хобі на просторах Радянського Союзу. Адже приміщення обласного товариства філателістів було відібрано владою ще раніше. Невдовзі колекціонери змушені будуть збиратися на вулиці.

Перший із них — директор Дніпропетровського музичного училища імені Глінки, диригент, музикант, композитор, заслужений діяч мистецтв України Микола Шпак — з тяжкою хворобою боровся тривалий час. Інколи навіть ціною неймовірних надзусиль. Зокрема, на традиційному різдвяному концерті української музики оркестрував та аранжував пісню про Україну. Зал, знаючи про стан здоров'я Миколи Олексійовича, вітав мужнього митця стоячи.

Про чотирьох госпіталізованих з обмороженнями дітей з Канівського інтернату «Україна молода» вже повідомляла. Нагадаємо, що першою увагу на тремтячих закоцюблих підлітків, які сиділи при вході у Черкаський залізничний вокзал, звернула його працівниця. Вона й запитала у малих, що вони тут роблять. А ті в свою чергу попросили: «Тьотю, допоможіть нам потрапити у притулок».

У наш час перемоги піару над розумом процес відділення зерна від полови є реально складним навіть для того, хто вважає себе людиною ерудованою і адекватною. Протистояти зовнішнім факторам сьогодні — це гамлетівське «бути чи не бути» у якомусь енному ступені, рішення якого під силу знайти лише геніальному математику. Для того, щоб проілюструвати цю ситуацію прикладом із мистецтва, досить згадати хронічні суперечки адміністрації та літературної частини, властиві сьогодні чи не кожному нашому театрові. Тоді як адміністратор у боротьбі за касу наполягає назвати чергову прем'єру якось інтригуюче-звабливо, аби спокусити глядача, завліт відстоює здоровий консерватизм і просить не знущатися з авторитетної драматургії у такий ганебний спосіб. У Національному театрі імені Лесі Українки баланс витримувати вміють — афіша, що рясніє привабливими назвами, тут зовсім не яскравий фантик, а змістовний путівник для театралів, які можуть обирати між комедіями, драмами, виставами, де потрібно напружувати свою уяву й розкодовувати кожну мізансцену або ж спектаклем-святом, схожим на феєрверк.
Десять років тому художнім керівником театру імені Лесі Українки став народний артист України, режисер Михайло Рєзникович. Це для вічності десятиліття — «лишь взмах ресниц», театр же за цей відрізок часу може змінитися дуже суттєво...

Зараз будь-який підліток може спокійно зайти до аптеки і впевнено попросити: «Презервативи, будь ласка!» Більше того, аптекарі ставитимуть його в приклад іншим юнакам. Його не «розбиратимуть» на шкільних зборах, не викликатимуть батьків до школи і тим більше не цікавитимуться, а навіщо такому маленькому такі дорослі і «непристойні» речі. Сучасний підліток навряд чи повірить своєму батьку, який, знайшовши у кишені сина ці самі засоби захисту і пустивши з приводу цього скупу чоловічу сльозу, розкаже, як ще двадцять років тому слово «презерватив» вимовлялося пошепки. Взагалі-то і саме слово знали лише інтелігенти, а представники робочого класу вживали його не досить пристойні синоніми. А в радянську історію кондом, чи то презерватив, увійшов під гордою назвою «виріб №2», а першим і найголовнішим засобом індивідуального захисту вважався... протигаз.
Поки радянські обивателі стверджували, що «в Радянському Союзі сексу нема», закордонні історики досліджували історію виникнення презерватива. Гадаю, аби її вивчали у старших класах середньої школи, не замість, звичайно, а принаймні поруч з історією наукового комунізму, з цього предмета в атестатах не з'являлось би четвірок.