Ось уже тридцять років Федір Трохимович агітує за «безвідвалку» в Україні і впроваджує її на практиці. І у свої 80 переконаний, що пройде ще кілька років, і українці викинуть не тільки плуги з полів, а й навіть лопати з городів. Невиправний оптиміст...

Сьогодні пенсіонер Федір Моргун — Герой Соцпраці, доктор сільськогосподарських наук, академік Української академії аграрних наук — з його ідеями і величезним досвідом роботи в сільському господарстві знову затребуваний на Полтавщині. Уже три роки він — позаштатний радник голови обласної адміністрації.
Серед номенклатури «стратегічного призначення» він завжди виділявся непохитністю переконань і готовністю відстоювати свою позицію до кінця, незважаючи на посади й обставини. Власне, за свою упертість (двічі відмовлявся очолювати райкоми) агроном Полтавського цукротресту Федір Моргун і «загримів» у 1954 році на цілину директором радгоспу. У Казахстані відкрив для себе праці академіків Бараєва і Мальцева, які впроваджували нову систему землеробства — безплужну. З тих пір Федір Трохимович — її найпалкіший прихильник.
Моргун мав усі шанси піднятися на найвищий щабель партійних сходів. Ще в 1978 році Брежнєв пропонував його кандидатуру на посаду секретаря ЦК КПРС із сільського господарства (пізніше її зайняв Михайло Горбачов, якого спочатку не було навіть у списках претендентів, але якого дуже активно «рухав» нагору Юрій Андропов. — Авт). Але за натурою Моргун — «вiдмовник», не любить братися за нову справу, не довівши до кінця почате. Відмовився і тоді. Наприкінці 80-х він піднімав врожаї на Полтавщині й у Москву не рвався. Але партія завжди розраховувала на вдумливого, принципового керівника і все-таки зажадала його в союзний міністерський апарат. Йому було вже 64, коли очолив новостворене Міністерство охорони природи. Однак трохи більше ніж через рік його відправили на пенсію.

Шерон Стоун знову в пошуках любові. Нещодавно розлучена актриса знову розійшлася — цього разу зі своїм другом, адвокатом Барні Кахіллом. Причому, що найприкріше, відбулося це всього лише через кілька днів після публікації інтерв'ю Шерон, у якому вона зізналася своєму Барні в коханні. Кахілл стверджує, що їхній роман розвивався «занадто швидко», тому він вирішив ці стосунки припинити, поки прекрасна Стоун не змусила його зробити їй пропозиції. Безсовісний.

Бути вродливою — чудово, а вродливою і багатою — ще краще. Бо тоді можна взагалі не ходити на роботу, а спокійно насолоджуватися життям. Як, власне, і вирішила зробити чорношкіра красуня Наомі Кемпбелл. І не довго думаючи, оголосила усім про своє рішення на Каннському кінофестивалі. Однак не для того, щоб дійсно спокійно поживати і добра наживати. Кемпбелл, як і Бред Пітт, планує змінити спеціалізацію. Наомі вважає, що виросла із коротких подіумних штанців, а тому хоче податися у кіноактриси. Як повідомляє ІТАР-ТАРС, уже найближчим часом розпочнуться зйомки британського фільму, поставленого за серією коміксів «Товсті головорізи», в якому Чорна Перлина зіграє роль комерційного менеджера. Але доки те ще станеться, у Каннах Наомі дарма часу не витрачала, і водночас із переглядами нових фільмів рекламувала нові ювелірні вироби знаменитої фірми De Grigozono.

Якщо у звичайних людей у програму-максимум закладено щонайменше посадити дерево, виростити сина, збудувати дім, то зіркам до цього переліку треба ще додати «написати мемуари». Саме цим займалася останнім часом французька актриса Катрін Деньов. І ось спогади кінозірки нарешті виходять у світ. Це її перша автобіографічна книга, яку авторка назвала «У своїй власній тіні».

Коли чуєш про методи лікування уринотерапією (тією «водичкою», що перегнав через свій організм, мов через самогонний апарат), мимоволі починаєш гидливо кривитися: ну як можна? Хоча люди кажуть: захочеш жити, ще й не на таке зважишся. У такій ситуації опинився і громадянин Китаю на ім'я Чен, якому страшенно боліло в шийному хребці. Місцевий знахар прописав бідоласі їсти сирих жаб — щодня по шість штук. Для повного «курсу лікування» треба було зжувати 130 жаб, що бідолашний пацієнт і кинувся одразу робити.

— Лікарю, мене постійно щось турбує. Навіть зараз не можу спокійно сидіти...
— Для початку встаньте з мого термометра й розкажіть по порядку, з чого все почалося...

У книзі Президента Кучми «Україна — не Росія» заявлено, що, мовляв, українська мова не є мовою закарпатців. Це спричинило розкручування нового витка так званої «русинської проблеми». Вказане твердження вжито у книзі, звичайно, в певному контексті, але ж ті, хто вирішив ним скористатися, його з контексту вирвали. Цікаво, що вожді політичного русинства вже неодноразово бомбардували різні президентські структури і самого гаранта своїми зверненнями та «проектами». Нещодавно «фюрерами» русинства виступили Петро і Сергій Годьмаші (батько й син), з яких перший уже давно «проповідує» на Закарпатті. Вони в черговий раз надіслали Президенту України, а також президії Національної академії наук вимогу визнати русинів окремою нацією і надати їм автономію (поки що, хоча приціл, судячи з усього, більш далекий). Розгорнуту аргументацію Годьмаші виклали у щойно виданій (звичайно ж, не українською і не «русинською», а російською мовою) книзі, яку назвали «Подкарпатская Русь и Украина».

Mи знаємо, що повстанці УПА, яких «більшість» не визнає героями України, боролися і проти нацистів, і проти більшовиків. На відміну від червоних комісарів повстанці не організовували колективізацію і тотальний грабунок усіх харчів в українських селян, не відправляли ешелони хліба до Третього рейху, коли мільйони українців пухли з голоду. УПА з часу свого створення заплатила життям тисяч своїх кращих синів і дочок, щоб не допустити колективізації і запланованого у Західній Україні голодомору-46.

Музей Варшавського університету не пам'ятає виставки, яка привернула б до себе таку увагу в польській столиці, зокрема дипломатичного корпусу, як та, яку недавно спільно організували університетська кафедра україністики та Студентське українознавче товариство. Йдеться про виставку, присвячену 70-річчю Голодомору в Україні. В основі експозиції — комплект плакатів «Забуттю не підлягає», створений київським «Меморіалом».

Уже кілька місяців у всіх на слуху слово «Мукачів». Це містечко стало символом наруги, яку владний режим готовий в ім'я самозбереження чинити над власними громадянами (не гребуючи при цьому допомогою відверто кримінальної «братви»). Мені довелося працювати в Мукачеві у складі парламентської робочої групи відразу після цинічно сфальшованих виборів міського голови 18 квітня. Про наслідки нашої роботи, які з цифрами й фактами розкривають хронологію та «механіку» фальсифікацій, я доповідав на сесії Верховної Ради, писав про неї в декількох статтях. Тому сьогодні мені хотілося б поглянути на проблему ширше: чому саме зараз місцеве самоврядування стало жертвою небаченого досі в Україні за масштабами наступу влади? Щоб не виглядати голослівним, для початку нагадаю вибіркову хронологію подій останніх місяців.