28 червня, на два днi раніше запланованої дати, американська окупаційна адміністрація передала владу новим іракським керівникам на чолі з президентом Газі аль-Яваром та прем'єром Аядом Алауї.

Церемонія відбувалася о 10.30 ранку, умисно буденно, пише російська газета «Известия», у будинку, який раніше слугував штаб-квартирою Тимчасовій правлячій раді Іраку, і особливим знаком відстороненості США була присутність лише одного американського військового — заступника командувача силами коаліції генерала Марка Кімміта. Передачу влади символізували вручені в руки новим іракським урядовцям доументи, які офіційно засвідчують набуття повноважень іракським урядом. Того ж дня цивільний адміністратор Іраку американець Пол Бремер залишив країну.

Традиційна зустріч керівників трьох слов'янських держав на кордоні, де сходяться землі України, Росії і Білорусі, а саме в селі Сеньківка Городнянського району на Чернігівщині, цьогоріч збіглася з Днем молоді. Тому й риторика трьох президентів, віднедавна об'єднаних угодами про Єдиний економічний простір, будувалася на молоді, «нашому майбутньому». Леонід Кучма наразі вступив у суперечність з Шевченком: замість «кохайтеся, чорноброві, та не з...» (самі знаєте з ким) український Президент закликав, та ні — навіть наказав українській молоді жити з росіянами та білорусами «як одна родина». Звернемося до цитування першоджерел.

Черговою сенсацією на тлі зростаючої в Білорусі політичної напруги стала несподівана депортація з країни журналіста «першого ешелону» — автора і заступника головного редактора газети «Час» Михайла Подоляка. Громадянин України, котрий багато років тому переїхав у Білорусь, оголошений персоною, статті і репортажі якої становлять загрозу національній безпеці.

Перших «совітів» 17 вересня 1939 року волиняни зустріли назагал щиро і тепло. Далися взнаки десятиліття польського панування. Та холодом повіяло вже за місяць-півтора. Перші арешти й депортації розпочалися тоді ж, восени: з Рівненщини виселили 1601 сім'ю або 7922 особи. А в ході другої, третьої та четвертої депортацій із Західної України до Сибіру, у Казахстан та на далеку Північ депортували кожного десятого мешканця цього краю. Почуття глибокої зневаги заслужили у волинян так звані «перші совіти» за ті нелюдські «соціальні перетворення», до яких вони вдавалися за 22 місяці свого панування у краї. Націоналізація майна у великих та невеликих власників, що нерідко ставала пограбуванням, розкуркулення хліборобів та колективізація села, яка знов-таки більше нагадувала середньовічні екзекуції, ніж аграрні реформи, вульгарний атеїзм — ці та їм подібні кроки «визволителів» потопили у крові та сльозах волинян окремі їхні позитивні наміри.

У 1939 році уряд Райху, відклавши вбік свою глибоку антипатію і неприязнь, що грунтувалися на вагомих протиріччях між націонал-соціалізмом і більшовизмом, став на шлях порозуміння з Радянською Росією. У відповідності до угод від 23 серпня та 28 вересня 1939 року, уряд Райху здійснив загальну переорієнтацію своєї політики щодо СРСР і з тих пір займав доброзичливу позицію стосовно Радянського Союзу. Ця політика доброї волі принесла Радянському Союзу істотні переваги у сфері його зовнішньої політики...

Із початком німецько-російської війни 22 червня 1941 року для українцв гостро постала проблема вибору. Існувало три шляхи. Перший — вичекати, що з того вийде, сподіваючись на сприятливіші умови. Другий шлях — колаборантський або угодовський: пристати до однієї з ворогуючих сторін, зміцнюючи її, борючись за чужі інтереси, очікуючи подачки після перемоги. Третій — активний, наступальний шлях: вийти самостійно на арену боротьби проти двох озвірілих окупантів. Українські патріоти обрали третій шлях, що зберігав честь та гідність нації і вів до омріяної свободи.

Коли настають знаменні дати, політики люблять виголошувати промови про безмежну вдячність ветеранам за те, що вони колись проливали кров за нашу Перемогу. На жаль, у дні буденні учасники Великої Вітчизняної війни рідко відчувають цю вдячність нащадків. Старі люди нарікають на життя, злиденне і сповнене хвороб, на те, що про них згадують хіба що раз на півроку — під час святкувань. Може, тому належну, здавалося б, допомогу і чуйність вони вже сприймають як диво, — диво людської любові й поваги. Одне з таких місць, де ветеранам справді добре, «відкрив» кореспондент «УМ» у госпіталі, який розташований у селі Дахнівка майже на околиці обласного центру.

49-річна киянка Галина Кушнір, що страждає від цукрового діабету протягом 44 років, споживає винятково імпортний інсулін. «Колись нам відмовили у постачанні іноземного інсуліну і пообіцяли перевести на вітчизняний, за словами виробників, не менш ефективний та якісний, — розповідає пані Галина. — Але на нього у мене почалася алергія, і я не могла продовжувати його вживати». За словами жінки, іноземний інсулін більш очищений, і тому його краще сприймає її організм. Та й за ціною він не набагато поступається українському.

У нетривалому українському міжсезонні найактивнішу трансферну політику проводить віце-чемпіон країни — донецький «Шахтар». Команда під проводом нового тренера, румуна Мірчі Луческу, вирішила, вочевидь, довести, що є найбагатшою у футбольній Україні. Зокрема, близькі до «донецьких» ЗМІ повідомили, що бразилець Матузалем, який перейшов до «Шахтаря» з італійської «Брешії», обійшовся гірникам аж у 14 млн. євро. Виходить, це найдорожча операція з купівлі легіонера українськими клубами за всю історію. До речі, отримуватиме в Донецьку 24-річний півзахисник, який п'ять років відіграв у серії А, близько 1—1,5 млн. євро щороку.