Загальновідомо, що у футболі дуже часто результат на табло не відповідає змісту гри і співвідношенню сил суперників. Також слід відокремлювати реакцію на поєдинок фахівців і уболівальників. Останні потребують видовища, тому дії нашої збірної у Копенгагені їх не влаштовують. А ось, скажімо, тренери дев'яти клубів нашої вищої ліги міркують іншими категоріями, якщо об'єктивно добрим показником у двох стартових зустрічах відбору на ЧС-2006 називали 4 набраних очки. Вони, як і букмекери, виходили з наявних проблем збірної України — травми і хвороби гравців, низький рівень взаєморозуміння на полі та тривала безвиграшна серія нашої команди під керівництвом Олега Блохіна. Натомість “данський динаміт”, як називають нашого першого суперника, показав, що здатен потужно вибухати, перемігши поляків у товариській зустрічі — 5:1. Щоправда, варто було звернути увагу на враження Блохіна від перегляду того матчу: “Дивна гра на півоберта”.

У Павла Яковенка, на відміну від Олега Блохіна, є зіграна команда, більшість гравців якої знайомі ще з юніорських збірних. Здавалося б, це суттєва запорука успішного старту, але наша “молодіжка” не змогла зачепитися навіть за нічию, пропустивши вирішальний гол з пенальті на останніх хвилинах. Які б оцінки цьому результату не давали, їх треба розглядати крізь призму нашої найголовнішої проблеми. Річ у тім, що у віці “за двадцять” гравці повинні вже з'являтися в “основі” своїх клубів. Проте, як відомо, у нас панує засилля легіонерів, тому фрагментарною ігровою практикою у вищій лізі можуть похвалитися хіба що донеччанин Пуканич та дніпропетровець Кравченко. Що стосується динамівців Алієва, Милевського і Воробея, то, судячи зі слів Йожефа Сабо, який заявив, що в них “очі не горять”, шансів здобути досвід поєдинків у вищій лізі в них майже немає.

Тепер, сподіваюся, усім зрозуміло, чому континентальні середняки і аутсайдери мріяли у першому матчі потрапити на учасників Євро-2004, або просто перевантажених у минулому сезоні фаворитів. Початок вересня — це чи не єдиний момент у відбірковому циклі, коли “маленьким” дається шанс створити сенсацію. Далі всіх у суботу пішла збірна Албанії, яка перемогла чемпіонів Європи. І це при тому, що греки у Тірані вийшли на поле в оптимальному складі, у якому був відсутній лише один iз “героїв” — захисник Деллас. Утім саме оборона і підставила Отто Рехагеля, дозволивши албанцям вже до 11-ї хвилини двічі “розписатися” у воротах Нікополідіса. Німецький наставник еллінів розумів, що підопічних від “золотої сплячки” може пробудити щось надзвичайне, і ще до перерви зробив, здавалося б, дві ризикованих заміни. Замість захисників вийшли гравці атакуючого амплуа — Яннакопулос і Цартас. Саме ці двоє і організували гол у першому таймі, але організований захист господарів більшого гостям зробити не дозволив. У підсумку, бюджет найбіднішої країни Європи опинився під загрозою, оскільки прем'єр-міністр Албанії пообіцяв футболістам премію у розмірі 500 тис. доларів за перемогу над греками, а це суттєва сума для маленької балканської держави.

Відомо, що напередодні кожного сезону наставник київського “Сокола” і збірної України Олександр Сеуканд вирішує проблеми з оптимальною підготовкою підопічних. Якщо з фізичною підготовкою питання вирішуються ледь не на єдиній придатній ковзанці у столиці України, то ігрової практики нашим хокеїстам завжди не вистачає. Тому нікого не здивувало те, що наша збірна, яка складалася iз “соколят” і двох легіонерів з білоруського “Гомеля” Дениса Ісаєнка та Віталія Семенченка, розпочала новий сезон з поразок.

Клубний баскетбол має на континенті настільки насичений календар, що для відбіркового циклу Євро-2005 залишилося маленьке “віконце” у три тижні. Завтра у групі “С” перший матч проведуть чоловіча та жіноча національні збірні. Команда Геннадія Защука останній етап підготовки завершила... святом у Південному, де на честь відкриття нового суперсучасного комплексу “Олімп” зустрічалася у товариській зустрічі зі збірною Білорусі. До речі, стартовий кидок зробив олімпійський чемпіон Афін, штовхальник ядра з Одеси Юрій Білоног.

Наразі це короткий роман “Депеш Мод” із привабливо-застережним написом “Увага! Ненормативна лексика”, який поет із Харкова Сергій Жадан презентує сьогодні в Києво-Могилянці о 17-ій годині і відразу потому — о 19-ій — у столичній книгарні “Знання”, що на Хрещатику, 44. Для тих, хто не встиг чи запізнився, ява “Депеш Мод” № 2 — завтра о сьомій вечора у кав'ярні-книгарні “Бабуїн”. Зауважте, що післямову до роману Сергія Жадана написав живий класик Павло Загребельний, що само по собі є дуже потужним анонсом для цієї літновинки.

“А мені казали, ти далеко”, — приязно всміхалася до колеги і партнера Валентина Шестопалова Лідія Яремчук. “Ну що ти, як можна пропустити збір трупи?” — галантно розкланювався той і вже гукав комусь, повернувшись у інший бік: “Вітю, ти гроші взяв? Ну на відкриття”. Розгледіти Вітю, який повідомив, що з цього приводу можна не хвилюватися, не вдалося. Бо підійшла одна з моїх найулюбленіших акторок — Наталка Ковязіна — і попросила пересісти на інше місце: “Вам же все одно, де сидіти. А я тут завжди сиджу, для мене це гарна прикмета”. Аналізувати вигоди саме цього крісла та дивуватися акторським упередженням я не стала — пересіла на інше. Все одно мені чи не все одно — це не мало жодного значення. Збір трупи буває раз на рік, для акторів це справді свято, і в цей день поважати їхні прохання треба особливо. Піднесено нарядні, вони із задоволенням чоломкалися один з одним, і в цій приязній атмосфері міф про те, що театр є тераріумом однодумців, сипався, наче картковий будиночок.

На церемонії відкриття про це безапеляційно і “на повному серйозі” заявив Георгій Жженов — народний артист Радянського Союзу (під будь-яким іншим титулом гість із Росії підніматиматися на сцену не зголошувався). У своєму короткому спічі кінометр зізнався, що найкомфортніше він почувається на фестивалях-близнюках — у Виборзі, на півночі Росії, і в Бердянську — місті російського півдня, яке заселене кращими (і на тому спасибі!) представниками українського народу! “Російську тему я завжди тримаю основною у своїх виступах”, — зауважив товариш Жженов. І уточнив, що “мене тут назвали патріархом, однак мені здається, ніби я щойно закінчив семирічку”.

Cпомини про примусове переселення українцiв з їхніх етнiчних земель у Польщi, роковини якого будемо вiдзначати, пекучим болем озиваються у серцi моєї матерi, переселенки з Холмщини. Тi трагiчнi подiї вона пам'ятає добре. Отож жила в селi Славентин, що бiля Замостя, українська хлiборобська родина — Морокiшка було їхнє прiзвище. Iван та Ольга ростили п'ятеро дiтей (четверо залишила по смертi Iванова перша дружина). В родинi цiй жили старенькi батьки, тiтка та дядько. Мали землю, лiс, луг, тримали худобу, пасiку. Важко працювали, своїми силами утримували господарство. Село було переважно українське. Та зверхнiсть свою поляки проявляли завжди. Українських шкiл не було, i руcини (так називали українцiв поляки) змушенi були навчатись у польських, де терпiли приниження. З 1939 р. становище українцiв у Польщi cтавало дедалi гiршим.

Наближається сумна дата: 60-річчя від початку злочинного вигнання українців з їхніх прадавніх земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини i Підляшшя, що зі згоди та за підтримки сталінщини були віддані комуністичнiй Польщі. Про цю драму знову активізується мова, як і десять років тому, а Президент України підписав