Мемуари — жанр благодатний, але дуже таки підступний. Оскільки людині, яка взяла на себе сміливість писати про того, кого знала й любила давно, з ким прожила під одним дахом не один десяток років, надзвичайно важко відмежуватися від суб'єктивізму, від звички бачити у своєму героєві лише чесноти, від, можливо, надмірної інтимності, яка звучить наче сама собою, без волі на те автора. Чи переймалася усім цим Людмила Стельмах перед тим, як почати писати спогади про свого чоловіка, драматурга Ярослава Стельмаха? Мені здається, ці умовності, які ще називають вимогами жанру, її благополучно обійшли. Книга «Мій кіт за тобою скучив» ніколи не стане взірцем класичних мемуарів. Її відвертість заперечує канони і форми, а бажання зберегти свою любов до чоловіка і після його смерті для Людмили Стельмах було рушієм ідеї цієї книги. Власне, без такого величезного бажання спогади були б перенасичені хронологією, фактами, для людяності там просто-напросто не знайшлося б місця.

Коли сонце всю ніч накопичує енергію, воно обов'язково зійде вранці. Так казав Заратустра. «Іди і людям правду говори, — / Твоя мовчанка може стать ганьбою». Так казав Дмитро Павличко. Слово, налите по вінця, як і сонце — не може не спалахнути. Такий закон буття. Така традиція природи...

У тому, що від результату виборів-2004 залежить і доля, і їхнє особисте майбутнє, молодих людей переконувати не треба. Недарма ж у нинішній президентській кампанії з особистої ініціативи бере участь чи не більше молоді, ніж за всі попередні вибори разом узяті. І владі це дуже не до вподоби, адже попри всі «політінформації» заляканих викладачів, студенти навіть під загрозою виключення з навчального закладу (а таке траплялося вже не раз) не збираються підтримувати «правильного», себто провладного, кандидата. (Цікавий випадок із життя. Молодий хлопець роздає передвиборчу агітацію Віктора Януковича, супроводжуючи процес примовкою: «Беріть газетку, голосуйте за Ющенка!». Питаю: «Ти що, не бачиш, чия це газета? Вона ж за Януковича!» — «Та знаю я, знаю. Газетки роздаю, бо за це платять. А за Ющенка агітую, бо сам за нього голосуватиму. Папірець люди й без того викинуть — воно нудне, а про Ющенка запам'ятають»). Більше того, активні юнаки та дівчата об'єднуються у громадські організації й рухи, аби разом протидіяти владі як на рівні свавільних деканів-ректорів, так і вище.

На шабаш брутальної наруги над волею та гідністю тисяч полтавських студентів і учнів технікумів, профтехучилищ перетворилася так звана «урочиста хода» під девізом «Молодь проти провокацій та революцій». За повідомленнями провладної преси, організувала її Коаліція молоді Полтавщини «Ми обираємо Януковича». Хто був справжнім ляльководом цього брудного дійства, кореспонденту «УМ» розповіли більше десятка керівників і викладачів навчальних закладів, яких змусили поставити у стрій своїх підопічних.

Координатор того, що й досі всупереч логіці продовжує називати себе парламентською більшістю, знову залишився без фракції. Учора з депутатської групи «Демократичні ініціативи», яка до того налічувала 14 «багнетів», вийшов Олег Салмін, тож Степанові Гавришу терміново треба «завербувати» у своє фракційне «військо» когось із нардепів, аби «ДІ» не зникли з парламентської мапи. Вочевидь, доведеться позичати когось у братніх фракцій екс-більшості.

Bідомий актор театру і кіно, народний артист Росії Аристарх Ліванов на сцені і екрані спеціалізувався на виконанні ролей офіцерів КДБ, які відловлюють західних шпигунів, мужніх радянських військових та відставних офіцерів, які навіть на заслуженому відпочинку продовжують захищати Вітчизну від всілякої закордонної нечисті. Щоправда, у 90-х роках він раз зіграв сутенера та кілька разів — мафіозі, але, як запевняє 59-річний актор, винятково з необхідності вижити за нових часів, коли офіцери КДБ перестали бути «позитивними героями». Та ось неспокійні новітні часи надали нагоду і в житті побути чекістом.

Учасники мандрівного театру вуличної сатири «Політичний вертеп» (такою є повна назва проекту) говорять, що вони — поза політикою. І що лише перекладають на мову сцени ті теми, які узурпували ЗМІ. І що, зрештою, хочуть тільки повернути собі акторський хліб, який безсоромно їдять політики, влаштовуючи спектаклі і перетворюючись на блазнів просто посеред білого дня. Проте політична незаангажованість у мистецтві має місце, напевне, лише тоді, коли предметом творчості є розквітлий бузок чи очі коханої. Гра ж у Кучму та Януковича не залишає вибору щодо того, бути чи не бути закам'янілим літописцем теперішніх подій. Останнє — прерогатива інформагентств. Вертеп же (та ще й політичний!) — він на те й вертеп, аби тішити емоційним і гострим дійством.

Цьогорічний візит 11-тисячної громади хасидів на уманську землю, де вони на могилі свого духовного наставника ребе Нахмана зустрічають єврейський Новий рік, запам'ятається бійкою місцевих та гостей. Інцидент стався на вулиці Софії Перовської. Компанія хлопців iз пейсиками йшла своїм маршрутом й один із них жбурнув пакет зі сміттям на газон біля багатоповерхівки. Одна з мешканок цього будинку, обурившись таким нахабством, зробила зауваження. Але ті не відреагували: хасиди із жінками не розмовляють у період своїх покаянних молитов. Тому жінка навздогін їм відправила свого 22-річного сина, аби той передав їм прохання прибрати сміття. Але у відповідь хасиди підняли пакет й запустили хлопцю межи очі.

Зарка є брудним містечком, вулицями якого гуляє віхола пилу. Воно оточене коричневими, випаленими сонцем пагорбами. В Йорданії Зарка має репутацію центру торгівлі автомобілями та... злочинності, пише кореспондент Бі-Бі-Сі Джон Лейн, який відвідав це місто наприкінці вересня. Про це забуте Богом місто світ дізнався завдяки тому, що в ньому 30 жовтня 1966 року в сім'ї відставного солдата, вихідця з відомого бедуїнського клану Бені Хасан, народився хлопчик на ім'я та прізвище Ахмед Хулайлі, котрий тепер відомий під іменем Абу Мусаб аль-Заркаві як найбільш грізний та небезпечний терорист охопленого війною та хаосом Іраку. Прізвище Заркаві означає «чоловік із Зарки». Багато останніх років Заркаві перебуває «в бігах», але його дружина та четверо дітей надалі мешкають у двоповерховому будинку на околиці Зарки. Через дорогу від них живе його шурин Салех аль-Хамі, який наполягає: «Заркаві є хорошою людиною, хорошим мусульманином, який подався до Іраку з життєвого переконання, що він має боротися з американськими окупантами».

У київській гімназії східних мов № 1 четвертого жовтня урочисто відкрили пам'ятну дошку, присвячену 55-річчю з дня проголошення Китайської народної республіки і відповідної річниці початку вивчення китайської мови в Києві. Були запрошені гості — з посольства, парламенту, Всеукраїнського товариства китаєзнавців... На жаль, серед них не було людини, яка стояла біля витоків школи, де вперше почали навчати талановитих дітей з усієї України мови і культури загадкової Піднебесної. Іван Корнійович Чирко нинішньої весни встиг закінчити редагування Великого українсько-китайського і китайсько-українського словника, що його замовив кілька років тому Харбінський університет. Поруч із веселою порцеляновою статуеткою китайського Бога Довголіття — подарунком посла КНР — ми разом з ним перегортали розрізнені сторінки багаторічної перекладацької праці й не знали, що бачимо людину дивовижної долі, розуму і мужності востаннє. Начебто відчуваючи, що словник — його лебедина пісня, Іван Чирко напередодні подарував свою величезну бібліотеку з китайськими культурними раритетами знайомому чиновнику з МЗС. І згадував свою історію любові до Піднебесної з гумором і легкою ностальгією... У травні цього року його не стало.