Відтепер симпатичний шотландський хлопець, голлівудська знаменитість і зірка космічної саги «Зоряні війни» (усе це — в одній особі) Еван Макгрегор, іще й співає. Не лякайтеся — у Евана вистачило розуму не податися в поп-зірки: голос у нього «прорізався» для театральної сцени. Днями у Лондоні відбулася прем'єра мюзиклу «Хлопці й лялечки», у якому Макгрегор зіграв головну роль. Яку, між іншим, колись грав легендарний Марлон Брандо, оскільки цей мюзикл — рімейк однойменної гангстерської стрічки, знятої у 1955 році.

«Якби було море пива, я б дельфіном став красивим», — співала колись російська група «Дюна». Можна не сумніватися, що так само радо вчинили б мільйони прихильників цього пінного напою, от тільки де ж його взяти, те море!

Фінансові підсумки: у 2004 році на пластику грудей і «Віагру» у світі витратили у 80 разів більше коштів, ніж на дослідження хвороби Альцгеймера. Якщо така тенденція триватиме, то через двадцять років усі навколо будуть із величезними цицьками або залізною ерекцією, але не зможуть згадати, навіщо це треба.

Новий голова Тернопільської облдержадміністрації Іван Стойко — з тих, хто був у перших лавах творців помаранчевої революції в регіонах. Саме він очолював виборчий штаб Віктора Ющенка в Тернополі, був головою обласного Комітету національного порятунку. Багатьом тернополянам запам'ятався цей чоловік на чолі пікетів та на імпровізованих мітингових трибунах із мегафоном у руках. Відтак після призначення Стойка на посаду голови обласної адміністрації дехто з недоброзичливців говорив: «Ну-ну, хай попробує! Областю керувати — це не в мегафон кричати». Однак новий голова відразу ж перейшов від слів до конкретних справ, причому взявся і за ті, що були не до снаги всім його попередникам. А його перші особисті прийоми громадян тривали до півночі.

Чесна влада в Україні прийшла всерйоз і надовго. Настільки надовго, що не надто поспішає з наведенням ладу. В усякому разі складається стійке враження, що шахраї всіх мастей до цього часу особливого психологічного дискомфорту не відчувають. Мабуть, з точки зору вічності підстав для хвилювання небагато. Хіба що трохи посумувати про обмеженість конкретного людського життя. Або про життя підприємств. А те, що з долями заводів дуже часто й тісно переплетені долі людей — просто застарілий пропагандистський штамп. От тільки коли впритул стикаєшся з такими долями, подібні штампи починають набувати свіжості, а подекуди й очевидного драматизму.

Запрошуючи на конференцію «Буття українців», організатори попросили мене прийти в українському одязі. І справді, «цивільних» там дійсно було мало. А якщо зважити, що конференція, як це часто буває, не перетворилася на нудне читання доповідей, а була щедро здобрена виступами фольклорних колективів, школи бойового гопака та виставкою народних умільців, то можна стверджувати, що організаторам — Благодійному фонду пам'яті Юрія Миролюбова й Громадському фонду реконструкції та сприяння збереженню культурної спадщини України — цілком удалося поєднати на цьому заході теорію і практику.

Минулого року 4 жовтня на проспекті Гагаріна у Дніпропетровську стріляли. Невідомий випустив три кулі у досить відомого бізнесмена Геннадія Сороку. Потерпілий лише дивом залишився живий — завдяки тому, що його хутко відправили літаком до Німеччини, де перебуває дотепер. У таких випадках зазвичай диму без вогню не буває. Тут же, образно кажучи, палало справжнє «полум'я». Адже Геннадій Сорока офіційно повідомляв правоохоронців про реальну загрозу його життю. Причому її пов'язував з людиною, дніпропетровцям досить відомою, — сином колишнього першого секретаря обкому Компартії Миколи Задої. Отож інтрига запахла ще та...

«Мене збили з велосипеда, перетягли на інший бік вулиці і почали бити по голові кийками. Я втратив свідомість. З мене зняли куртку, забрали годинник і велосипед», — так описує 22-річний ніжинець Олександр Марченко свою зустріч із грабіжниками, котрі підстерегли його ввечері на темній вулиці неподалік від місцевого ринку.
Справжню хижацьку зграю, що заробляла собі на «красиве життя» розбійними нападами на запізнілих перехожих у темних провулках, викрили й затримали ніжинські оперативники. Від звичайних вуличних грабіжників ця зграя відрізнялася тим, що майно у своїх жертв негідники відбирали, попередньо відлупцювавши нещасних саморобними битками.

Пригадуєте, як у фільмі «Стережись автомобіля» герой Олега Єфремова наважувався на постановку Шекспіра? «А чи не замахнутися нам, товариші, — питав він з пієтетом і внутрішнім тремтiнням, — на Вільяма нашого Шекспіра?» І його можна зрозуміти: народний театр — проти світоча світової драматургії... Тут без тремтячих колін режисера ніяк не обійтися. Але насправді не такий страшний Шекспір, як малює його уява сучасників. Он Віталій Малахов, схоже, на подібні стереотипи взагалі не схильний звертати увагу. З класиком він повівся, наче з малоуспішним послідовником його справи, що сьогодні оббиває пороги театрів і просить хоча б поглянути на його п'єсу. Свою виставу Малахов назвав претензійно — «Весь Шекспір — за один вечір» — і, варто зауважити, режисерові таки вдалося під час спектаклю пiдтвердити всі слова у цій назві.

Концепцію цього дійства можна було б означити відомим «Усі ми родом з дитинства». Якби не той очевидний факт, що дитинство кожен із нас мав своє, неповторне. Дитинство Мирослави Которович минуло у супроводі скрипки. Вона звучала соло і в оркестрі, на репетиціях і в престижних концерних залах, удома і в музичній школі... Якщо для театральних дітей частиною дитинства був запах лаштунків, то донька відомого скрипаля Богодара Которовича росла під звуки скрипки. І, напевне, вже тоді мріяла стали великою скрипалькою...