Україна виконає всі умови, необхідні для підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Байдуже, що таких пунктів аж 71. Таке переконання висловив секретар Ради національної безпеки і оборони Андрій Клюєв, повернувшись із Брюсселя. «Із десяти законів ухвалено вже чотири, два з них — у першому читанні. Я сподіваюся, що коли парламент повернеться з травневих канікул, до кінця місяця вся решта законодавства також буде прийнята».

Перестановок в уряді поки не буде, жорсткі реформи в економіці не проводитимуть, щоб не погіршити соціальне становище народу, а вигнаний олігарх Березовський справді писав йому листи. Про все це і значно більше президент Росії Володимир Путін розповів у традиційній «прямій лінії» в прямому ефірі. Таке спілкування з народом, під час якого кожен може поставити запитання (але, звісно, не кожен отримає відповідь) главі держави через єдиний кол­центр, інтернет або СМС­повідомлення, ВВП проводить уже в одинадцяте. І вперше — за часів своєї ниніш­ньої, третьої президентської каденції.

Коли в Україні ще лежить сніг, в Узбекистані вже квітне урюк. До різко континентального клімату, з плюсовою температурою взимку, до степового та пустельного рельєфу, а також до східних солодощів та найсмачнішого у Середній Азії плову вже давно звикли й вихідці з України. Вони часто послуговуються російською, хоча й узбецьку знають добре, а українську — не забувають. За даними останнього перепису 2007 року, в Узбекистані проживає близько 87 тисяч українців. Щоправда, про те, що вони козацького роду, багато хто воліє говорити лише у власному домі чи в колі української громади. Життя в мусульманській країні, об’єктивні процеси асиміляції усе більше змивають розбіжності між різними слов’янськими націями.

«Литва — жебрацька країна, і як нація литовці нічого собою не являють. Виграли одну битву за тисячу років і носяться з нею», — бурчить вільнюський таксист, який, попри вимогу додавати до слов’янських імен литовські закінчення, вперто пише на своєму бейджі «Андрєй», а не «Андреяс».

Андрій — не росіянин. Його батько білорус, а мати — українка з Галичини, вислана до Сибіру за підтримку бандерівців. Про батьківщину матері в сина оригінальні спогади: «Бабка там у мене жила, ото вже прикра хохлушка була, чорт її візьми, хай спочиває з Богом». Цей сорокарічний чоловік — продукт радянського виробництва. Не українець, не білорус, не литовець — «совок». Це слово придумали якраз у Прибалтиці, і означає воно «совєтскій окупант».

Хоча Андрєй народився у Вільнюсі, але в розмові з українськими журналістами свідомо протиставляє себе титульній нації. «Вони в лаптях драних ходили, коли мої батьки приїхали сюди в 1960–х. У них не було шкіл, не було заводів». Така риторика однакова для уламків імперії, які розлетілися на тисячі кілометрів.

Литовські політики категоричні: люди з такою логікою — п’ята колона, прихована загроза національній безпеці. «Проросійська частина нашого електорату становить третину, інколи чверть. Але ніколи не буває половини», — каже колишній посол (депутат) Сейму Литовської Республіки, екс–депутат Верховної Ради СРСР та співавтор Акту відновлення Литовської держави Казимірас Уока.

За словами литовських політиків, їхня країна пройшла точку неповернення. Її національна сила — в глибокій політиці деокупації, на яку вже фактично не впливає зміна влади.

Невдовзі в Києві з’явиться надсучасний Американський культурний центр. Розміститься він у добре відомій українцям, які відвідували США, будівлі колишнього консульства за адресою Пимоненка, 6. Торік дипломатична місія Сполучених Штатів в Україні переїхала в нове приміщення, а старий консульський будинок було вирішено перетворити на культурний та освітній осередок. В урочистій церемонії початку реконструкції майбутнього культурного центру взяла участь заступник державного секретаря США Тара Соненшайн, яка наприкінці минулого тижня відвідала Україну з триденним візитом.

Нинішній рік для французько–німецької дружби особливий, ювілейний. 50 років тому, 22 січня 1963–го, керівники двох дер­жав Конрад Аденауер і Шарль де Голль уклали унікальний договір, який започаткував тісну взаємодію не лише між урядами двох країн, а й на рівні шкіл, вищих навчальних закладів, підприємств тощо. Круглу річницю Єлисейського договору відзначали не лише в країнах–учасницях, а й поза їх межами. Не оминула цієї дати й Україна. Організаторами святкування виступили школярі й викладачі київських шкіл №20 та №14 із поглибленим вивченням, відповідно, французької і німецької мов. Участь в урочистостях, що відбулися минулої п’ятниці, взяли й очільники дипломатичних місій Німеччини і Франції в Україні, Надзвичайні і Повноважні посли Крістоф Вайль та Ален Ремі.

Заступниця очільника зовнішньополітичного відомства США (а, по суті, її посада відповідає нашому віце–прем’єру) по–американськи привітно посміхається, розповідаючи про ставлення свого відомства до України й ніби виправдовуючи своє прізвище («Соненшайн» у перекладі — «Сонячне сяйво»). Зрозуміло, що увага Держдепу до України зараз не зовсім та, що була, скажімо, дев’ять–десять років тому. Утім, парафія пані Тари — дипломатія публічна, та, що «піпл ту піпл», тобто «люди до людей». Тож Соненшайн воліє говорити насамперед про це. На цю справу фактично не впливає зміна президентів чи, тим більше, керівників Держдепу (а, нагадаємо, замість Хілларі Клінтон Державний департамент Сполучених Штатів нещодавно очолив Джон Керрі).

Після прийому в резиденції американського посла Тара Соненшайн дала інтерв’ю «УМ» — єдине значне інтерв’ю українським ЗМІ в ході її візиту до Києва.

Після засніженого Києва Алмати зустрів нас ранковим весняним дощем. Захмарене небо не давало змоги помилуватися класичною панорамою «південної столиці» Казахстану біля підніжжя гір Заілійського Алатау — найпівнічнішого хребта Тянь–Шаню. «Засніжені вершини навіть у сонячну погоду нині не завжди побачиш», — каже нам один iз працівників Генерального консульства України в місті Алмати. І дійсно, над містом садів і фонтанів тепер постійно висить смог, повітря загазоване, тож складна екологічна ситуація у цій передгірській котловині не відрізняється від схожих за рельєфом Афін. Перенесення столиці Казахстану в 1997 році з Алмати до Астани дещо виправило ситуацію, але не надовго. Тоді на північ країни слідом за президентом Нурсултаном Назарбаєвим та державними чиновниками поїхало й чимало українських фахівців, що обжилися тут iз часів СРСР. Ті ж, хто лишився, вже у 2004 році створили громадське об’єднання «Український культурний центр «Просвіта Жетису» ім. Т. Шевченка» й за підтримки українського Генконсульства в Алмати почали активну діяльність заради збереження національних традицій українського народу. Що й казати, за короткий час свого існування УКЦ організував і провів більше двадцяти фестивалів української культури.