Вшановувати пам'ять видатного тренера можна по-різному. Скажімо, зібрати людей, причетних до справи всього його життя і зробити те, що за офіціозним штампом називається «віддати належне». По-справжньому довести свою повагу до Ігоря Євдокимовича Турчина можна, лише надавши другого життя його гандболу. Ручний м'яч Турчина — це невизнання іншого місця, крім першого, це віра у власні можливості, це, врешті-решт, «конвеєр Турчина», коли не лише тактико-технічна унікальність, а й особливий дух київського «Спартака» передається з покоління в покоління. Це коли учорашня школярка приходила в дорослу команду, вже знаючи до автоматизму, що робити при першій чи другій комбінаціях, і розуміючи, як поводитись на майданчику під час скрутних ігрових ситуацій. Не варто забувати й деякі фірмові психологічні трюки Ігоря Турчина, коли він міг посадити на лаву запасних свою дружину, найтитулованішу у світі гандболістку на той час, і, вводячи у гру ще зовсім юну дублерку, голосно сказати: «Покажи їй, як треба грати в гандбол». Такий хід позитивно впливав на Зінаїду Турчину, а в молодої спортсменки «виростали крила».

Усі матчі 17-го туру відбулися в один день — неділю. Це трохи дивно, адже «Дніпро» й «Шахтар», які ще в четвер грали в Кубку УЄФА, мали законне право перенести свою зустріч на понеділок (хоча, з іншого боку, гірники свій останній поєдинок групового турніру Кубка УЄФА проводитимуть уже в цей четвер). В умовах такого цейтноту втрата очок командою Мірчі Луческу дивувати не повинна.

Більше місяця провели в полоні в африканських піратів 22 члени українського екіпажу судна «Панагія». Нагадаємо, що завантажений вугіллям теплохід під прапором Ліберії виконував комерційний рейс із Південної Африки в Туреччину, але 18 жовтня був захоплений піратами поблизу узбережжя Сомалі. Піратів не цікавило 3,5 тисячі тонн вугілля, натомість вони вимагали чималий викуп — 700 тисяч доларів США.

Два тижні тому на Харківщині майже повторилася історія Насті Овчар: маленька мешканка далекого від цивілізації села залишилася одна вдома і, намагаючись загасити пожежу, отримала сильні опіки. Але, на відміну від своєї землячки (яка, нагадаю, сьогодні живе і вчиться у Києві), шестирічна Діана Світайло не виносила з полум'я молодшого члена родини: дівчинка намагалася врятувати від знищення рідну хату в селі Пархомівка Краснокутського району.

Якось поспішно минулої п'ятниці Генпрокуратура направила справу про вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, стосовно безпосередніх виконавців злочину, до Верховного Суду, щоб Феміда визначила підсудність її розгляду. Але не менш оперативно, одразу після вихідних, Верховний Суд із цим завданням впорався.

У переддень Дня жалоби Президент Віктор Ющенко у своїх виступах просив кожного громадянина України вшанувати пам'ять загиблих у час Голодомору — хвилиною мовчання і запаленням свічки. 26 листопада по всій Україні відбулися пам'ятні заходи за участі керівників областей і районів. Майже в усіх храмах України відправили панахиди за загиблими, а в київському Михайлівському Золотоверхому соборі панахиду відслужили ієрархи християнських церков України, зокрема патріарх УПЦ КП Філарет та предстоятель УГКЦ кардинал Любомир Гузар. Увечері на майданах міст і сіл люди запалювали свічки пам'яті. Так, до центру своїх міст прийшли по 5 тисяч львів'ян і харків'ян. У столиці на Михайлівській площі мітинг-реквієм був ще велелюдніший, адже на нього прибули представники з усіх областей України. «Я не чекав такого зібрання людей, — зізнався член Ради Асоціації дослідників Голодомору Руслан Морозовський, який упродовж багатьох років останньої суботи листопада приходить на Михайлівську площу, аби вшанувати жертви терору. — Хоча відчувається деяка заорганізованість, усі райони мають однакові вивіски, але надалі, коли люди з телебачення та газет більше дізнаються про вшанування загиблих, такі заходи стануть ще проникливішими. Бо багато людей уже зневірилися в тому, що коли-небудь жертви будуть вшановані».

«Навіщо пам'ятати про 33-й рік?» — можна почути сьогодні від багатьох. По відповідь раджу поїхати в якесь із сіл Київщини, Кіровоградщини, Луганщини чи Харківщини і поговорити там з людьми, які пережили Голодомор. Можливо, перед вами станеться їхня перша «сповідь» про жахіття, відчуте кожною клітиночкою єства (автор цих рядків таких «сповідей» чув уже близько пiв- сотні, упродовж кількох років беручи участь в експедиціях Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАНУ). Наприкінці півтора-, а то й двогодинної розмови бабця чи дідусь полегшено зітхнуть: нарешті (через 70 років!) виговорилися. Якщо поряд будуть їхні внуки і правнуки — у ході розповіді ви відстежите на їхніх обличчях «зміну свідомості»: вони вперше уважно слухатимуть свою 90-літню «бабу», не кепкуючи з неї, як це часто трапляється в постколгоспному побуті. Дзвін пережитої трагедії долине й до них, довгий час «відрубаних» від цілісного інформаційного поля народу. На ваших очах ці молоді люди враз заповажають свою убогу сиву «старійшину», а хтось із них, відвернувшись, схлипне від різкого душевного болю. І, може, той біль згодом покличе його до глибшого вивчення причин і наслідків Великого голоду, які ми, не замислюючись, відчуваємо на собі щодня.