Авторські права на назву цього матеріалу по праву належать Юрію Луценку. Цим словосполученням мiнiстр влучно узагальнив криміналітет, який рветься до влади в радах різних рівнів, щоб отримати недоторканність. Про роз'яснювальну роботу МВС серед виборців та численні судові позови незадоволених фігурантів «списків Луценка» «УМ» неодноразово писала, але в даній публікації йдеться не про це. І не про тих кандидатів у депутати, які, за даними МВС, належать до кримінальних «бригад», хоча жодного разу й не «погоріли» на скоєних злочинах. Одна справа знати i підозрювати, а інша — довести й покарати. Але про судимих, обвинувачуваних i підозрюваних у скоєних злочинах, а також про тих кандидатів, які перебувають у розшуку, в МВС повідомляли достатньо, а результати перевірки виборчих списків міліцейське відомство ще в лютому направило до ЦВК. Але більшість учасників виборчих перегонів не перейнялася очищенням власних лав (а може, й не бажала?). За два дні до голосування списки ще «кишать» людьми із заплямованою репутацією.

Українці — патологічно забудькувата нація. Ніяка не толерантна, не добра й миролюбна — облиште. Ми страждаємо на генетичну амнезію, і це ще буде предметом для досліджень майбутніми поколіннями. Забувати про те, що робили з нами лихого, — це, знаєте, шкідливо для загальнонаціонального тонусу...

Борис Олійник — постать в українському політикумі вже майже легендарна. Підстав для творення легенди більш ніж достатньо: у Верховній Раді України він, здається, був одвіку (прийшовши з ВР СРСР), багато років очолює нашу парламентську делегацію в Раді Європи, є віце-президентом її Парламентської Асамблеї, побував у багатьох «гарячих точках», завдяки йому в сейсмічно неспокійному Криму так і не постала нова АЕС, устояла в Каневі Чернеча гора... Але в багатьох звичних міняти «орієнтацію», залежно від напряму політичного вітру діячів, основну повагу й навіть острах до Бориса Ілліча викликає навіть не все перелічене вище, а його феноменальна послідовність: аж до березня минулого року, коли категорична незгода з рішенням фракції не голосувати за призначення Прем'єр-міністром Юлії Тимошенко призвела до його переходу в лави позафракційних, Олійник був вірним і послідовним членом парламентського загону Компартії. Власне, ця його послідовність водночас викликала до Бориса Ілліча найбільше запитань з боку патріотичного сектора українського політикуму: більшого українця, ніж Олійник, годі й шукати. А КПУ під проводом Петра Симоненка — далеко не та політична сила, де шанують національну гідність...
Тепер патріарх української політики балотується до парламенту на чолі блоку, який, схоже, вважає справді своїм. Борис Ілліч щиро вірить у те, що Блок Олійника й Сироти здолає 3-відсотковий бар'єр, адже поєднання справді соціалістичних поглядів, любові до України та професіоналізму, судячи зі своїх же соцопитувань, набирає тверду «трійку» в усіх регіонах держави. І це при тому, що «в нас немає грошей на рекламу і таке всяке, тому працюємо від хати до хати». Із грошима сутужно, бо, за словами Олійника, до блоку не увійшов жоден олігарх (яких Борис Ілліч називає винятково «оліграфами»), тільки парочка середніх бізнесменів. На компанію в регіонах «підкидають» буквально по 100—200 доларів...
А ще Борис Олійник уже майже 20 років на громадських засадах незмінно очолює Український фонд культури, який сприяє відродженню духовності й подоланню культурної кризи, допомагаючи митцям, талановитим дітям тощо. Під час інтерв'ю до кабінету Бориса Ілліча залітає власниця відомої в Києві мережі магазинів Тетяна Кремешна, обнімає Олійника, цілує й випурхує. Саме такі меценати, як пані Тетяна, допомагають Фонду, шефствують над хворими дітьми, пояснює співрозмовник «УМ». «Більші» бізнесмени грошей не дають — «вони радше на мішку застреляться».
Але, зрештою, все це прохідне. Бо є в Бориса Олійника перше, найбільше і найвірніше кохання — Поезія. І цій музі Поет з великої літери буде вірним до кінця — хоч що б там відбувалося в бурхливих політичних сферах...

Група народних депутатів днями звернулася із запитом до «силових» відомств, у якому просить дослідити законність отримання Головою ВР Володимиром Литвином чергових військових звань. «Маючи звання полковника запасу СБУ, Литвин жодного дня не служив у Збройних силах, — пишуть депутати. — Більше того, в 1995 році під час перебування на посаді помічника Президента йому було присвоєно позачергове військове звання «майор запасу».

У кабінеті В'ячеслава Брюховецького (для студентів Києво-Могилянської академії, які не лише дуже поважають, а й щиро люблять свого президента, — просто Брюха) панує «творчий розгардіяш»: стіл завалений паперами, книжками, брошурами, на підлозі розкидані («розкладені», поправляє В'ячеслав Степанович) якісь папери... «Це не безпорядок, це — порядок, бо так я знаю, що де лежить», — пояснює пан президент. Щойно ми завершуємо інтерв'ю, він сідає за комп'ютер: справ повно, немає жодної вільної хвилини. До того ж постійно доводиться відволікатися на пресу: кореспондент «УМ» на сьогодні вже четверта представниця ЗМІ, тож і вгору ніколи глянути. Але «головний могилянець» запевняє, що не стомлюється. Звик багато працювати. Тому й пішов на вибори до Київради, адже має стільки задумів і планів, які треба реалізувати! Очевидно, що майбутня робота на благо столиці його справді захоплює, адже навіть про загальнополітичну ситуацію в Україні розмови не виходить: зараз на першому місці — Київрада. До Верховної Ради В'ячеслав Степанович балотуватися відмовився, хоча рідна «Наша Україна» дуже й кликала. Але парламент — це постійна робота, яка не терпить сумісництва, а кидати напризволяще своє дітище, найдемократичніший університет України, президент «Могилянки» й на гадці не має. На радість студентам, які вже було перелякалися, що на п'ять років втратять «свого Брюха»...

Користуючись нагодою досі майже не реальної, але в майбутньому, треба сподіватися, звичної присутності вдома народної артистки і заслуженої фурії країни, орденоносця української музики, а, враховуючи довжину волосся і кількість амбітних проектів, що під ним ховаються, справжньої літаючої голови — співачки Руслани, «УМ» затягла її в «Зірковий день». Як справжній Близнюк за гороскопом, Руслана — багатогранна (але має і роздвоєння особистості), демократична (але природна цікавість змушує її аналізувати, розщепляти, поєднувати, знову роз'єднувати і, врешті, захоплюватися чимось ще) та працьовита (рідко дає собі перепочити). Отож зараз вона має новий «проект» — політичний, і до вчорашнього дня їздила країною з програмою «Русланині університети» в підтримку партії «Народний союз «Наша Україна», у списках якої вона балотується під п'ятим номером. Одним з останніх міст, де мала «викладати» кандидат у народні депутати, був Житомир. Там ми і намагалися вполювати дичину.

В України є чергова підстава пишатися своїми авіаконструкторами: спільна російсько-українська компанія виграла тендер на надання в довгострокову оренду транспортних літаків для потреб НАТО. У східнонімецькому місті Лейпциг найближчим часом мають підписати договір із переможцем, повідомляє УНІАН. Засновниками російсько-української компанії «Ruslan SALIS» виступають російське підприємство «Волга-Дніпро» та Авіаційний науково-технічний комплекс імені Антонова з України. Відтак у користування НАТО на три роки мають віддати 6 літаків типу Ан-124-100. За оцінками експертів, цей контракт може принести партнерам близько 650 мільйонів євро.

Вибори-2006 стануть для нової України іспитом на нову якість демократії. Наразі міжнародна спільнота схвально відгукується про підготовку до голосування. Влада справді зробила виборчий процес чеснішим і прозорішим. Зокрема, дозволила стежити за всенародним волевиявленням громадським організаціям, чого не було раніше. Але й ця виборча новела не обійшлася без перекосів. І не без політичних інтриг...

Eтнологи, тобто народознавці, як фахівці спілкуються переважно з простим людом. Не лише тому, що вони досліджують глибини етнічного підсвідомого, стародавні ритуали і таємниці традиційних ремесел, про які можна дізнатися тільки від літніх селян. А й тому, що проста, життєва мудрість світопорядку чується в негучній, спокійній говірці старожилів українських земель. Мабуть, через це етнологи майже ніколи не бувають «кабінетними вченими» і завжди стараються чимось допомогти простим людям, які так багато знають і так мало можуть зробити для власного захисту.
Сьогодні про те, що повинна робити політична еліта, аби згармонізувати різні суспільні прошарки і захистити людей хоча б від маніпуляцій національними почуттями, читачам «УМ» розповідає Ганна Скрипник, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор історичних наук, президент української Національної асоціації україністів, член Центрального проводу Української народної партії.