Минулої п'ятниці завершилася найдовша з усіх стадій чемпіонату світу — груповий етап. Хоча зіграно було вже 48 матчів із 64 запланованих, для команд, які претендують на щось більш суттєве, перші три зустрічі стали лише розминкою й перевіркою власних сил на ділі.

Австралійська вродливиця Ніколь Кідман — уже не одна з найзавидніших наречених Зеленого континенту: «оскароносна» кінозірка таки наважилася вдруге спробувати звити сімейне гніздечко й минулої неділі вийшла заміж за свого бойфренда, відомого в Австралії 38-річного кантрі-співака й «лауреата» премії «Греммі» Кейта Урбана. Перший чоловік Ніколь, голлівудський серцеїд Том Круз, із яким Кідман розлучилася у 2001-му після десяти років шлюбу, на весілля не прийшов, хоч колишнє подружжя й залишилося друзями. Очевидно, Крузові зараз не до того — він і сам готується незабаром стати на весільний рушничок із матір'ю своєї першої біологічної дитини Каті Холмс. Зате було 230 інших гостей, серед яких, зокрема, друзі Ніколь — актори Рассел Кроу, Х'ю Джекмен і Наомі Уоттс.

Захисники тварин можуть зітхнути з полегшенням: після тривалих судових «розборок» кота Льюїса з невеличкого міста у штаті Коннектікут засудили до довічного домашнього ув'язнення, тоді як волохатому розбійнику «світила» смертна кара.

— Дівчино, що ви робите сьогодні ввечері?
— Нічого!
— Ну пішли зі мною, ледарко.

...Прийняття Конституції для мене, тоді — 13-річного хлопця, було малопомiтною подією. Того літа було багато інших і значно цікавіших, як для того віку, справ. Але ще з того часу в пам'яті закарбувалося два штрихи. Перший — коли 27 червня 1996 року до нас, у сільську хату, прийшли дивитися телевізор кілька друзів баби й діда. Сиділи до самої ночі, потім розійшлися, а дідо й далі спостерігав за депутатами парламенту; пам'ятаю, ми застали його за телевізором навіть уранці. Було незрозуміло: і навіщо дивитися те нудне дійство? Так само було незрозуміло, навіщо мама, вже коли ми повернулися у своє місто, витягла з газети «За вільну Україну!» вкладку — а це і був текст Конституції, — заховала до шафи і примовила: «Це треба зберегти».

«Краще довше домовлятися, зате потім одразу розпочати працювати, ніж виставляти Верховну Раду на посміховисько, влаштовуючи на очах усієї країни безкінечні «спікеріади». Таким був один із «залізних» аргументів «акторів та постановників» затяжного «коаліційного серіалу» у спробі виправдатися за неспроможність швидко й красиво створити коаліцію. У чомусь вони мали рацію, тому ми — хто терпляче, а хто вже й просто байдуже — чекали, поки народні обранці так про все домовляться, щоб потім уже лускати кадрові й законодавчі проблеми «на автоматі».

Цими вихідними на Козацьких могилах у селі Пляшева Радивилівського району, на місці Берестецької битви, відбулося вшанування пам'яті полеглих українських воїнів. Заходи із вшанування пам'яті загиблих планувалися без помпезності та різноманітних політичних дійств, як і належить поминальній події. Однак святкування 355-ї річниці битви під Берестечком стало гарною нагодою нагадати про себе для нещодавно звільненого з «губернаторської» посади Василя Червонія. А водночас — дати зрозуміти новим керівникам Рівненщини, що спокійного життя у владних кріслах для них у «Василевій вотчині» не передбачається.

У російській столиці спекотно, що сповільнює звичні мегаполісні ритми. Про кінофестиваль мало що нагадує. Принаймні в центрі значно більше афіш, які сповіщають про майбутній фестиваль пива. Уявити собі щось подібне в Москві 70-х чи, скажімо, кінця 80-х абсолютно неможливо. Одначе ж тоді ситуація була принципово відмінною. Люди, що вишиковувалися в черги біля квиткових кас, брали їх штурмом, бо знали: сьогодні, або ніколи. Не побачив нині картину — все, кажи «прощавай». Нині ж чимала частина фестивальної програми виходить у прокат — як у Росії, так і в Україні (звідки так само їхали колись паломники, аби «причаститись», аби попросити в кінематографічного бога зглянутись і подарувати хоча би дещицю вражень).