Так сталося, що сьогодні, в часи українського безвладдя, про найближчі загрози українській безпеці та навіть державності, які очевидні, говорять не так вітчизняні політики, як іноземні експерти. Свого часу яскравий антикомуніст, учасник польської «Солідарності», а сьогодні віце-голова Європейського парламенту, Януш Онишкевич у листопаді-2004 був одним з авторів численних звернень від імені Європарламенту, в яких депутати закликали ЄС висловити політичну підтримку Помаранчевій революції. З паном Онишкевичем, впливовим європейським полiтиком i активним симпатиком євроінтеграційного руху Україні, ми спілкувалися під час організованої, зокрема і фундацією PAUCI, конференції «Розширюючи кордони ЄС та НАТО: система безпеки від Чорного до Балтійського моря», яка днями відбулася в Одесі.

Iржаві з середини, але причепурені ззовні — так можна охарактеризувати сьогоднішній стан київських мостів. Проблема настільки актуальна, що навіть фахівці (з «Мостобуду», «Київгенплану» та «Укрінвестекспертизи), які зазвичай не люблять згущувати фарби, не витримали і зібрали прес-конференцію. Що цікаво, традиційного «плачу Ярославни» на тему «немає коштів», журналісти там не почули. Як каже головний інженер проектів «Київсоюздорпроект» професор Георгій Фукс, проблема в іншому: навіть за умови, що знайдеться достатня кількість грошей на капітальний ремонт мосту, зупинення його (бодай в один бік), призведе до великих заторів. Сьогодні, наприклад, по Московському мосту, який розрахований на 60—64 тисячі авто за добу, проходить 115 тисяч машин, а в годину пік і того більше. Тобто конче необхідно будівати новi мости i капiтально ремонтувати старi. Як наголошує Георгій Фукс, потрібен саме ремонт, а не «косметика», як це було з мостом Патона. «Там зняли тільки трамвайні лінії, поклали новий афальт, а потрібно ж замінити всю верхню плиту. П'ять років тому ремонт моста Патона оцінювали в 200 мільйонів гривень, на сьогодні — ще більше. Якщо нічого не почати робити зараз, наші мости просто не витримають відведеного їм терміну», — запевняє фахівець.

Хтось сказав, що дурень прагне змінити світ, розумний — його поліпшити, а геній намагається залишити цей світ у спокої. Якщо застосувати цей вислів до визнаного українського шахового генія Василя Іванчука, то вийде навпаки. За ті дванадцять років, що довелося спостерігати за Василем на змаганнях, на творчих зустрічах і сеансах одночасної гри у Львівському шаховому клубі, склалося враження, що Іванчук був би щасливим, якби світ залишив його у спокої. Авжеж, дуже часто нашого найвідомішого гросмейстера можна побачити заглибленим у себе, а натхнення Іванчука пов'язане передусім із пошуком чогось нового у шахах, тобто — у своїй голові. Хоча іноді бажання поспілкуватися з Іванчука просто «виплескується»...
Після завершення супертурніру в Форосі наш діалог із Василем Іванчуком склався тільки з другої спроби. Спочатку, перед нагородженням, спроба зав'язати розмову завершилася тим, що шахіст раптово замовк, примружив очі і з характерним, відомим усьому світу потиранням перенісся «відійшов від цього буденного світу в себе». Лише після традиційного неформального «застілля» вдалося побачити, що Василь, хоча і втомлений, але готовий до спілкування. Проблема була тільки в тому, що геній не сприймає шаблону. А значить, годі сподіватися на звичне задоволення, яке одержують більшість інтерв'юйованих, коли надаєш їм можливість розкрити власну персону у яскравих фарбах. Доводилося витягувати, наче обценьками, навіть стислі відповіді. Проте іноді Іванчуку властивий і природній азарт. Хоча б тому, що спочатку були... карти.

Роджер Уотерс, «Пінк Флойд», Dark Side of the Moon... Ці три рядки, написані на одній афіші, змусили затріпотіти в солодкому передчутті дива не одне рокерське серце. До нас, хай і не з повним складом знаменитих монстрів психоделічного року (це вже давно неможливо), але їде сам Уотерс, із найлегендарнішим «своїм» альбомом! Новину про виступ динозавра на стадіоні «Олімпійський», обіцяний фірмою-організатором на 8 липня, знервовано обговорювали на сайтах, у фан-клубах, просто при зустрічі з товаришами по захопленню якісною музикою. «Знервовано», бо, по-перше, квитки на виступ Уотерса коштували недешево — від 80 до 2,5 тисячі гривень, причому ходили чутки, що менше, ніж за дві сотні, потрапити на концерт годі й мріяти — мовляв, найдешевші квитки розкупили ще ледве не до того, як вони з'явилися в касах. Ще б пак: охочих потрапити «на Уотерса» — тисячі, а не гумовий стадіон планувалося заповнити менше, ніж до половини. Спершу казали, що продадуть 35 тисяч квитків, а вчора вже з'ясувалося, що розпродали на три «штуки» більше.

Напередодні ювілейного Петербурзького економічного саміту в міжнародному виставковому центрі «Ленекспо» відбувся традиційний ярмарок вин і горілок «Ленекспо'2006». Велика галузева експозиція Росії є найбільш представницькою щорічною виставкою вин, лікеро-горілчаних виробів, технологій, сировини й устаткування. Центральною подією Петербурзького ярмарку вин і горілок став дегустаційний конкурс лікеро-горілчаної й виноробної продукції. За всю історію цього престижного конкурсу понад 4 тисячі всесвітньо відомих напоїв було представлено на дегустацію. До складу дегустаційної комісії конкурсу входять авторитетні експерти центральної дегустаційної комісії Росії та провiднi міжнародні дегустатори. Цього року в конкурсі взяли участь близько 60 відомих компаній із Росії та ближнього зарубіжжя, які представили на суд комісії 250 одиниць продукції.

«Газова атака», а саме таку неофіційну назву отримало зростання цін на газ серед вітчизняних металургів, змушує останніх все активніше вдаватися до застосування енергозберігаючих технологій та використання альтернативних енергоносіїв. Тим більше, що по досвід є резон мандрувати не за тридев'ять земель, а значно ближче — до Донецька. Тому ще навесні Мінпромполітики України рекомендувало департаменту металургійної промисловості та асоціації «Укркокс» створити робочу групу фахівців для вивчення роботи доменної печі №2 ВАТ «Донецьксталь — металургійний завод». Адже з нинішнього року тут фактично відмовилися від споживання газу і перейшли на технологію пиловугільного вдування. І саме цей досвід нещодавно розглядали учасники галузевої наради металургів у Донецьку, де й були сформульовані окремі рекомендації для Мінпромполітики та металургійних підприємств.

Провідні позиції за обсягами чистого доходу та прибутку в рейтингу топ-100 за минулий рік звично займають підприємства металургійної, нафтогазової галузей та зв'язку. Цей рейтинг традиційно опублікували видавництво «Економіка» та «Инвестгазета» у рамках проекту, якому виповнилося десять років. За словами видавця Ігоря Ляшенка, дослідження показали, що в минулому році в українській економіці відчутних структурних і якісних змін не відбулося, але економіка стала відкритішою. Як і раніше, домінують промислові гіганти.

Український капітал уже наситився сировинною складовою і починає цікавитися інноваційно-інвестиційним бізнесом. Таку думку днями висловила віце-президент Української спілки промисловців і підприємців (УСПП) Тетяна Степанкова під час конференції про роль інтелектуальної власності для розвитку економіки. Є й інші причини такого інтересу до інноваційної проблематики. Це серйозні побоювання щодо конкурентоспроможності української продукції. На зовнішньому ринку, де обсяги нашого експорту останнім часом дуже скоротилися, можна відновити позиції, якщо товари будуть іншими — кращими, сучаснішими або й навіть унікальними. А проте сьогодні Україна посідає лише 86 місце з конкурентоспроможності своїх товарів у світі. З огляду на майбутній вступ нашої країни до Світової організації торгівлі, таке становище не обіцяє нашому товаровиробнику нічого доброго.

Українське видання книжки Енн Епплбом «Історія ГУЛАГу» (GULAG: A History), добре відомої в інтелектуальних колах Америки і Європи, вже стало помітною подією у нас. Пані Епплбом, впливова журналістка, оглядач і член редакційної колегії газети Washington Post, часто пише про країни колишнього Радянського Союзу та «соціалістичного табору», порушує проблеми вiдносин Сполучених Штатів Америки і Заходу зі східноєвропейськими державами. 2004 року «Історія ГУЛАГу» отримала одну з головних журналістських відзнак США — Пулітцерівську премію. ЗМІ дали сотні рецензій і відгуків на книжку, у переважній більшості — цілком позитивних. За словами пані Епплбом, певне неприйняття «Історії ГУЛАГу» спостерігалося лише серед частини лівих французьких інтелектуалів.
Український переклад — 25-й за ліком, незабаром у Москві вийде і російський. Однак навряд чи він викличе таку увагу і таку реакцію з боку російської держави — інтелектуальний та політичний клімат наших країн дуже різний, і виглядає, що відмінності ці з часом тільки поглиблюються. Український переклад книги, приїзд авторки, увага до цього видання з боку офіційних осіб (на презентації були присутні дружина Президента Катерина Ющенко, колишнiй посол США в Україні Джон Гербст) свідчить про актуальність теми радянського минулого. Про «Історію ГУЛАГу» та її український переклад розповідає ініціатор українського видання і перекладач Андрій Іщенко.

Про Сергія Соболенка я прочитав в одному з київських журналів як неабияку сенсацію — читач повідомляв, що цілитель допоміг хлопцеві позбутися... СНІДу. Сприймати написане на віру я звик найменше, проте інтернетівська пошукова система підкидала поживу для далекосяжних висновків. Письменник, цілитель, філософ — у таких іпостасях про Соболенка на веб-сторінках згадується сотні разів. Крім того, мене заінтригував факт, що така знаменитість знайшла собі прихисток у скромному селі Сорочине, що в Царичанському районі на Дніпропетровщині. Я за свої чверть століття журналістської практики, здається, всю область об'їздив уздовж і впоперек, однак у цьому населеному пункті не бував жодного разу. Так би мовити, «терра інкогніта» місцевого масштабу. І хоч від гамірної траси, яка пролягла від Дніпропетровська на сусідню Полтавщину, звідси рукою подати, по самому Сорочиному в пошуках героя публікації довелося трохи поблукати. Не тому, що аборигени нічого не знали про поселенця, який тут з'явився років зо два тому. Навпаки — кожен зустрічний без найменших вагань вказував правильний напрямок до будинку Соболенка. Просто живе новоселець Сорочиного, якого сусіди звикли називати чаклуном, на далекій околиці села.