«Ето Кірілови?» — здивовано питав один офіціант іншого в кафе по вулиці Володимирській, задивившись на маніфестацію священиків та цивільних із синьо–жовтими прапорами й транспарантами. «Нє, ето ж наши!» — гуртом відповіли йому колега й клієнти.

Наша незалежність стала основою для відродження національно–релігійного життя етнічних спільнот, що здавна проживають на українських теренах — угорців і румунів, поляків, євреїв, кримських татар… У 1930–ті разом з «українізацією» було припинено й «коренізацію» усіх тутешніх етнічних громад. Із першим подихом волі, на початку 1990–х, в Україні починають відкриватися школи й дитсадки з етнічним компонентом. Однак після реалізації ідеї «злиття націй» катастрофічно не вистачало педагогів, які знали б традиції і основи релігії своїх народів. Тому паралельно стали створювати курси для педагогів. Чи не найкраще це вдалося українським євреям, зокрема Дніпропетровській єврейській спільноті. У місті представлений цілісний освітній цикл: дитсадок, школа і педагогічний коледж, який минулого тижня відзначив особливу подію — випуск перших студенток з академічною акредитацією «бакалавр». Працівники цих закладів переконані, що створили унікальну модель освіти для національних меншин.

«Чекістів колишніх не буває», — сказав свого часу Володимир Путін. Можна припустити, що «червоними пропагандистами» також залишаються на все життя. Зомбуючі лекції Вищої партійної школи, виконання упродовж десятиліть замовлень ЦК КПРС на «ідеологічно правильні» тексти, кар’єрне просування в розгалуженій системі компартійної інфраструктури — все це залишило слід у свідомості 64–річного уродженця Донбасу Валерія Солдатенка, якого у понеділок Кабмін призначив новим головою Українського інституту національної пам’яті. Пан Солдатенко не був єдиним претендентом на цю посаду. Іншим кандидатом був історик Анатолій Чайковський з Академії внутрішніх справ, подібної ж орієнтації. Ще раніше очолити Інститут готувався екс–віце–прем’єр Володимир Семиноженко, і навіть заявив пресі, що «реорганізації Інституту національної пам’яті не буде».

«Це свято для всіх віруючих!» — так напередодні переконував пресу предстоятель Української православної церкви Московського патріархату митрополит Володимир (Сабодан). Мовляв, минулорічний візит Кирила став «головною подією в релігійному житті країни». Київ, Дніпропетровськ, Одеса — що їх збирається відвідати духовний гість, — уже кілька тижнів пістрявіють біл–бордами з портретом Кирила та запевненням, що тут усі вітають «свого патріарха». Якось забулося, що ці велелюдні міста світської держави взагалі–то не належать жодному патріарху, муфтію, рабину чи ламі...

Рівно 20 років тому Україна задекларувала, що бажає самостійно панувати в межах своєї національної території. Доти все було «спільне», точніше, «центральне»: заводи і фабрики, військо, гроші, міжнародні відносини, багатства надр тощо. А 16 липня 1990 року Українська РСР заявила про право власності на частку загальносоюзного добра. До реального усамостійнення, як згодом виявилося, залишалося ще півтора року, але перший крок був дуже важливим.

Верховна Рада, в якій більшість складали комуністи (сумнозвісна «група 239»), «пішла на поводу» в самостійників із багатьох причин. Масштабний робітничий страйк під соціальними гаслами і мітинги під стінами ВР із вимогами суверенітету, звісно, мали свій вплив. Однак компартійці більше прислухалися до резолюції XXVIII з’їзду Компартії України «Про державний суверенітет Української РСР», ухваленої в березні. КПУ не була самостійною і вочевидь здійснювала «спільний план» КПРС. Адже Декларація про державний суверенітет Російської Федерації була вже проголошена 12 червня. А в заключному положенні української «сестри»–декларації йшлося, що цей документ буде використаний «для укладення нового союзного договору». Центральна влада таким чином прагнула опанувати й очолити масовий рух до свободи. Однак не все змогла передбачити і не всюди «підстелила соломки». Усе стало на свої місця в серпні 1991–го, а рік до того Україна жила ніби в підвішеному стані між залежністю й самостійністю — Союз хоч і прямував до розпаду, і деякі інші республіки, зокрема прибалтійські, домоглися значно більших успіхів у боротьбі за незалежність, але Москва ще тримала Україну. Київ мав декларований суверенітет, але ще не сформував більшості необхідних механізмів для його реалізації.

Про особливості прийняття Декларації про державний суверенітет України, його наслідки та нинішнє бачення — наша розмова з народним депутатом Іваном Зайцем, нині — членом фракції «Наша Україна – Народна самооборона». У 1990 році він так само був членом парламенту й опозиціонером, активістом «Народної ради», одним із «батьків» націонал–демократичного варіанта Декларації.

15 липня 1944–го представники українського сходу і заходу, різного світогляду і політичних уподобань, обирали єдиний український парламент і уряд. Неподалік проходила лінія фронту, в довколишніх селах рвалися снаряди і бомби, повстанці проводили останні бої з німцями, готуючись до зустрічі іншого, червонопогонного, «господаря». Тим часом у карпатському лісі неподалік села Сприня при добре організованій конспірації та охороні зібралася політична й військова еліта нації: 25 представників провідних українських політичних партій та організацій. Соціалісти — члени Центральної Ради УНР, монархісти — прихильники гетьмана Павла Скоропадського (який особисто схвалив створення УГВР), націонал–демократи, націоналісти–бандерівці, представники церкви... Усі погодилися створити всеукраїнський центр, аби «оборонити український народ та його провідні кадри перед фізичним знищенням і повести його до боротьби за своє визволення та власну суверенну державу».

«Чудовий пейзаж, що відкривається з ресторана, приємно здивує і надихне на романтичні думки кожного гостя. Будь–яке свято, вечір при свічках чи ділова зустріч стануть незабутніми, якщо ви проведете їх у ресторані «Гармата», — так рекламують заклад харчування, розміщений у «вежі смерті» колишнього табору для військовополонених «Шталаг–328» у львівській Цитаделі. Тут у 1941—44 роках через тортури, розстріли та штучні зараження смертельними хворобами загинуло понад 140 тисяч в’язнів. Тепер на цій території — готельний комплекс «Цитадель–Інн» із рестораном, казино і спа–салоном. У вежі зробили євроремонт, ззовні начепили мигтючі гірлянди і кличуть «на весілля, ювілеї, дитячі свята»... Рік тому міська влада замислила збудувати там іще більший готельно–розважальний комплекс із фунікулером, концертною залою, багаторівневим підземним паркінгом на півтори тисячі авто. Громадськість, ясна річ, протестує. Адже влада діє всупереч законодавству, покриваючи тим нацистські злочини, та ще й ставить під загрозу санітарну безпеку міста...

Учора в столичному Вищому адміністративному суді розглядали касаційну скаргу на рішення Донецького апеляційного суду у «справі» Романа Шухевича. Утім розгляд довелося зупинити. Виявилося, що висновок про «позбавлення» Романа Шухевича звання «Герой України» став не першим рішенням Донецького адміністративного суду з цього питання. Адже у травні 2009 року цей же суд відмовив у такому ж позові тому ж таки Володимиру Оленцевичу, чий позов нині задовольнили і оскаржують у Києві. Виглядає заплутано? Насправді ж просто: справа, в якій уже раз відмовлено, не підлягає повторному розгляду. Отже, рішення Донецького суду у квітні 2010 – го є незаконним.

Чому в людей, які добре чують, народжуються діти з вадами слуху? Це запитання і досі залишається переважно без відповіді. Лише в поодиноких випадках лікарі можуть встановити причину глухоти немовляти. І це при тому, що ураження слуху, за статистикою, трапляється набагато частіше, ніж інші вроджені вади. А ще ж дитя може втратити слух через хворобу, навіть уже почавши говорити. Проблеми зі слухом у дитини зазвичай помічають доволі пізно, і це неприємне «відкриття» шокує батьків та на деякий час виводить їх із життєвої рівноваги. Тим часом, із кожним прожитим місяцем навчити дитину чути і говорити стає все складніше. А батьки, які мали б допомогти своєму беззахисному нащадкові, часто не знають, що чинити, до кого звернутися, з чого почати...

Чому Країна Рад, яка упродовж свого існування готувалася до війни, виявилася такою безпорадною і не підготовленою до неї? На кому лежить відповідальність за мільйони загиблих людей? Відповіді на ці питання відомий у світі фахівець із питань історичної пам’яті доктор Владислав Гриневич упродовж десятиліть намагався віднайти не лише як історик. Його дід загинув при обороні Києва у так званому Київському котлі і досі, згідно з радянською офіційною термінологією, вважається «зниклим безвісти». Пан Владислав пригадує, як його бабуся роками раз по раз вдивлялася у вікно і на запитання, кого виглядає, відповідала: «Чоловіка, Андрія Івановича, може, він повернеться...»

До кінця 1980–х в Україні існувало два потоки суспільної пам’яті: офіційний, «героїко–романтичний» і народний, скорботний. Потім на два десятиліття історики отримали свободу дослідити доти не доступні теми, які ще зберігали в пам’яті очевидці. За останні п’ять років, у час президентства Віктора Ющенка, більшість архівів справді стали відкритими, дослідження активізувалися. Нині ж українські історики знову відчули на собі важку руку «керівної і спрямовуючої». Історію, як і колись, намагаються підмінити пропагандою. Ця пропаганда є старою за змістом і новою за формою.