Якщо судити з публічної риторики, немає в Україні суворіших і більш принципових ворогів НАТО, ніж правляча «комсомольська» верхівка Луганщини. Натомість Росія для них — така бажана країна, що, здається, вони й власними кріслами ладні поступитися будь–якому заїжджому Затуліну. Але це хибне уявлення розвіюється, як тільки ближче починаєш знайомитися з конкретною діяльністю цього політично–бізнесового угруповання. Не знаю, чи є в них якісь сентиментальні почуття до «батьківщини світового пролетаріату», а НАТО «комсомольці» люблять до глибини свого серця. Та що там серце — до глибини своїх гаманців...

У Луганську відбулася подія, якої не траплялося всі сімнадцять років державної незалежності України: 12 вересня в урочистій обстановці було відкрито гуртожиток для студентів Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Більш за всіх раділи новосели — 442 студенти. Адже винайняти помешкання в «гостинному» обласному центрі — означає викласти чималеньку копійчину зі студентської, «продуваної всіма вітрами» кишені. У найвіддаленіших околицях міста менше 500 гривень на місяць за «ліжко–місце» сьогодні не беруть. У новому гуртожитку орендна плата становить від 80 до 100 грн.

Закон «Про престижність шахтарської праці», нещодавно ухвалений Верховною Радою, став яблуком розбрату майбутніх коаліціянтів. Річ у тім, що найбільшу користь (у вигляді електоральної підтримки) від одностайного голосування всіх фракцій 2 вересня отримала лише одна — БЮТ. Принаймні в «комсомольській» вотчині — на Луганщині.

Назву товариства його засновники позичили з давньогрецької мови. «Динамо» — «сила в русі». Гірськолижний спорт — це рух, це швидкість, за яку на вулицях мегаполісів штрафують даішники. Але щоб її забезпечити, спочатку треба вилізти на гору. Чимось це нагадує процеси, які сьогодні відбуваються в фізкультурно–спортивному товаристві України з античною назвою. Хтось довго й наполегливо дерся в гори, створюючи там спортивні бази, де виховували гірськолижників світового рівня, а сьогодні їхні наступники гарячково намагаються позбутися цього багатства. Так би мовити, здійснити швидкісний спуск. Чи зможе після цього «Динамо» знову піднятися до колишніх висот?

31 липня члени ініціативної групи — представники Луганщини, не втрачаючи надію припинити аферу місцевої облради і повернути області її систему водозабезпечення, вручили на сесії обласної ради петицію з підписами 100 тисяч мешканців області. У цей час під вікнами будинку вирував мітинг підписантів, які протестували проти передачі в концесію ОКП «Луганськвода». Тим часом відкрилися нові цікаві подробиці стосовно учасників дивної «концесії», яким на 25 років сподіваються передати стратегічний об’єкт вартістю в мільярди гривень. Невідомо, наскільки це вдасться небайдужим активістам, а от електоральні втрати регіоналам на цьому «мокрому» місці вже забезпечені.

У Луганську пройшло чергове спільне засідання робочих груп Луганської та Ростовської областей, за підсумками якого було заявлено, що створення «Єврорегіону «Донбас» увійшло в «практичне русло». Принаймні таку думку висловив перший заступник голови Луганської обласної держадміністрації Юрій Ареф’єв. У цьому його підтримав представник Мінрегіонрозвитку В’ячеслав Толкованов. Проте ні той, ні інший не пояснили: на біса цей «єврорегіон» потрібен як не Україні в цілому, то бодай мешканцям Луганщини.

Десь у Європі в подібній ситуації фермери давно б уже викотили свої трактори на вулиці як не столиці, то найближчого адміністративного центру (і добре, якби цим усе й обмежилося). У нас це неможливо з двох причин. По–перше, колгоспне майно чиновники так «розпаювали», що далеко не в кожного селянина є бодай сівалка — не те, що трактор. Ну, а по–друге, надто довго й не без успіху влада робила з українського селянина сумирну людину, нездатну до соціального вибуху. Та все ж не скрізь це вдалося. І не назавжди... сподіваюся.

На Луганщині війна проти української мови ведеться постійно, систематично і навіть з використанням останніх «наукових» досягнень (позичених з Валуєвського циркуляру). Але, очевидно, серед правлячої номенклатури немає краю єдності в цьому питанні. Принаймні такий висновок можна зробити з того, як було створено десятий клас з українською мовою навчання у школі №7 міста Рубіжного.

У Сіверськодонецьку запрацювала перша в Україні електростанція, що працює на газі. Не в тому сенсі, що в котлах станції спалюють газ, аби отримати пар, який крутитиме турбіни. Йдеться про принципово іншу схему. Турбіни на Сіверськодонецькій утилізаційній турбодетандерній установці обертаються силою руху самого газу. Газ у них не спалюють, а навпаки — заощаджують.

Мабуть, немає більш запеклих борців за права російської мови на українських теренах, ніж серед луганського «бомонду». От тільки чомусь ці «гаспада» і «таваріщі» замість того, щоб видавати зразки російської усної та письмової, говорять якимось «приблатньонним» сленгом і навіть доноси на своїх опонентів не вміють написати без граматичних помилок. Не кажучи вже про дубову стилістику цих «документів». То, може, байки про одвічну російськість захопленої ними території є, м’яко кажучи, перебільшенням?