Селянина доїти легше, ніж корову

Десь у Європі в подібній ситуації фермери давно б уже викотили свої трактори на вулиці як не столиці, то найближчого адміністративного центру (і добре, якби цим усе й обмежилося). У нас це неможливо з двох причин. По–перше, колгоспне майно чиновники так «розпаювали», що далеко не в кожного селянина є бодай сівалка — не те, що трактор. Ну, а по–друге, надто довго й не без успіху влада робила з українського селянина сумирну людину, нездатну до соціального вибуху. Та все ж не скрізь це вдалося. І не назавжди... сподіваюся.

Кого годує корова

У селі Закотному сьогодні живе 1200 чоловік і 400 дійних корів. Щоправда, сільський голова Олена Комісаренко уточнила, що статистика великої рогатої худоби ведеться зі слів самих власників:

— Якщо вона сказала «дві» — я не можу написати три, хоча й знаю про третю...

Тобто такого, коли на кожному подвір’ї жила корова, тут давно немає. Хоча для окремих селян корова й досі залишається єдиною годувальницею. А ви спробуйте зайнятися ще чимось іншим, якщо у вас у господарстві — сім рогуль, не рахуючи телят, кабанчика і сякої–такої птиці. Утім легко сказати — спробуйте. Автор цих рядків, тільки побачивши одне таке господарство на власні очі, був морально розчавлений: навіть спробувати він би не наважився...

Скільки молока надоює Надія Комісаренко від семи своїх годувальниць, преса не з’ясувала, але продає господарка більш як сто літрів щодня. Ті, хто знає про вартість цінного продукту з цінників у вітчизняних супермаркетах, можуть подумати, що сім’я Надії Іванівни якщо не купається в розкоші, то, принаймні, живе у двоповерховому котеджі і їздить у справах навколишніми «ґрунтівками» на «лендкрузері». Але в реальності на «лендкрузерах» їздять зовсім інші люди — хоча й у справах молочних. Помешкання їхні теж мало нагадують просту селянську хату Надії Іванівни. Це ті, хто в ланцюжку «виробник — переробник» посів проміжну ланку.

Чорт ногу зламає, поки розбереться в юридичному статусі цих посередників. Колись вони фігурували як представники молокозаводів. Сьогодні в Закотному формально збирає молоко ні від кого не залежний приватний підприємець Юлія П. (зустрітися з нею якось не пощастило, хоча її пошуками на прохання журналістів займалася сама голова села, а тому не будемо прославляти Юлію на всю Україну). От тільки машина, на якій вона щодня їздить по «точках» і збирає селянське молоко, є власністю більш «крутого» підприємця Володимира Лаврова з райцентру Новопсков.

У яких стосунках із молокопереробними підприємствами перебуває Володимир Ілліч — це теж велика загадка. На початку конфлікту в Закотному він начебто постачав молоко з селянських подвір’їв на Куп’янський молочноконсервний комбінат. Однак згодом змінив партнера, начебто на ГМЗ–2 м. Донецька. Хоча навряд чи і з Куп’янськом він порвав остаточно.

Гра в «монопольку»

Посередник максимально користується своїм монопольним становищем. Ціни на молочну продукцію постійно зростають тоді, коли він примудряється так само постійно знижувати закупівельну ціну. Ще в середині травня за літр молока селянину платили по 1 грн. 10 коп., а в липні — вже по 87 копійок. Плюс дотація. Щоправда, з нею — суцільний темний ліс. Бо Лавров, а точніше, його представниця в Закотному Юлія П. розраховується з селянами за гранично спрощеною системою: папірець із кількома прізвищами, в який загорнуті гроші. Ні відомостей, ані облікових книжок. Як за такої системи податкова інспекція вираховує прибутки посередника — можна лише здогадуватися. Як і про те, яким чином молокозавод, куди привозить Лавров молоко, звітує про виплачені населенню дотації.

Власне, конфлікт між Лавровим і Тетяною Сивокінь розпочався не з того. Ще за часів колгоспу в селі існував молокоприймальний пункт. Із холодильником. Коли відбувався процес розпаювання майна, Сивокінь і ще шістнадцять екс–колгоспників на свої паї забрали собі цю споруду і утворили кооператив, який очолила Тетяна Семенівна. Думали: відремонтуємо, будемо самі збирати молоко в Закотному; тим більше що Куп’янський молочноконсервний комбінат висловив навіть готовність надати кредит на відновлення молочарні. Але якось так сталося, що цей об’єкт узяв в оренду Лавров. От тільки не в новоствореного кооперативу, а чомусь у СТОВ «Закотненське».

Два слова про сільські кооперативи. Більшість наших людей склали уявлення про таку форму підприємництва у часи «пізнього» Горбачова, але справжній селянський кооператив — організація абсолютно неприбуткова. Просто з його допомогою селянин отримує змогу обійтися без посередників. Тому, очевидно, на червоній спочатку, а тепер всуціль «біло–блакитній» Луганщині кооперативний рух давили і давлять у зародку. Аж до кримінальних методів. Закотне — це тільки окрема деталь на загальній картині, намальованій у присмеркових тонах.

Після того, як люди Лаврова захопили «холодильник» (так у селі скорочено називають молокоприймальний комплекс), пайщики подали до суду. Точніше, до суду подала Тетяна Сивокінь; решта підписали довіреність. І ось одного недоброго дня...

— Ми з чоловіком виносимо бідони — три по 50 літрів, — розповідає Надія Комісаренко. — До точки — метрів сто. Наше молоко не беруть! Один день, другий. Я кажу: «Юля, доки це триватиме?» На п’ятий день вона каже: «Якщо ви заберете з суду довіреності — значить, молоко я буду приймати».

Навряд чи є потреба «розшифровувати» значення такого «месиджу». Людину елементарно позбавляють засобів для існування. Надія Іванівна не здалася й досі (якось навіть вдалася до блокування лавровської «молоковозки», але таки змусила Юлю забирати своє молоко), але 12 пайщиків з 17–ти свої заяви з суду таки забрали. Решта ж молокоздавачів настільки була ошелешена перспективою втратити покупця їхнього товару, що 21 травня дехто з них навіть пропонував виселити «зачинщицю» Тетяну Сивокінь геть із території села...

Правозахист у польових умовах

Від решти районів Луганщини Новопсковський відрізняється тим, що тут досі немає легітимної районної ради. Вибори 26 березня 2006 року суд визнав такими, «що не організовувалися і не проводилися Новопсковською районною територіальною виборчою комісією». Але нинішній місцевій «біло–блакитній» номенклатурі начхати на українські суди. Вона оголосила себе владою в районі, і в усій країні не знайшлося державної інституції, яка б наважилася припинити це неподобство.

Як наслідок, на території славетного району українське законодавство діє, скажімо так, вибірково. Гадаю, всі здогадалися, хто саме робить «вибір»? І на чию користь. Слід сказати, Тетяна Сивокінь воює не лише за «холодильник», а й за бодай мінімальну звітність у стосунках виробника з посередником. Зокрема, вона через суди вимагає введення спеціальних відомостей і облікових книжок здавачів молока. Інакше, як узагалі можна говорити про дотації? Поки що суди їй відмовляють. Як правило, з причин суто формальних. То на неправильну статтю Закону пошлеться, то неправильно назве посаду відповідача. Добре, що в Тетяни Семенівни є зароблена на Півночі пенсія і допомога колег із Луганського громадського комітету захисту конституційних прав громадян. А що робити в судах тим, хто про такі комітети навіть не здогадується?

Полохливі монополісти

Голову сільради ми захопили зненацька. І хоч як Олена Миколаївна спочатку протестувала, однак змушена таки була ділитися з пресою своїм баченням проблеми (теоретично — як виявилося — вона цілком і за подолання монополізму, і за облікові книжки, і за решту пропозицій правозахисників). Потім поїхали на молокоприймальний пункт. Просто з–під журналістських носів від металевих дверей холодильника чкурнув у степ «Уазик» з молочними бідонами. Під бурмотіння про порушення прав приватної власності якась похмура особа зачинила двері, але ми встигли помітити, що для РайСЕС тут знайшлося б достатньо роботи. Уже в райцентрі довелося провести тривалі «дебати» з інспекторкою з якості закупівель. Жіночка також виявилася цілковитою прибічницею всіх перерахованих вище заходів із підтримки сільського товаровиробника.

Від неї ми довідалися про зміст Постанови Кабміну №805 ще від 12.05.1999 р. А також про наказ Мінагрополітики №176 2002–го. Виявляється, в цих документах усе передбачено: і облікові книжки, і відсутність посередника, і дотації... Просто молокозавод має укладати договори безпосередньо з кожним товаровиробником, а дотація — це сума ПДВ, ставка якого для переробника в такому разі дорівнює нулю. Очевидно, за такої схеми молокозавод мав би укладати з п. Лавровим (Івановим, Петренком, Сидоровичем) окремий договір про послуги. На жаль, районне чиновництво — запевнила нас пані інспектор — не наділене правами контролювати хід виконання цих положень.

Тетяна Сивокінь підрахувала, що лише за десять днів підприємець недоплачує селянам дотацій за здане по району молоко на 60 тис. гривень. А за весь час його посередницької діяльності набігла сума десь у межах п’яти млн. грн. От тільки перевірити цю математику місцеві правоохоронці не поспішають.

Чи то самі не володіють арифметикою — чи то вже такі особливості району.

Матеріал підготовлено за сприяння Луганського прес–клубу реформ.